Мрія про зраду
«Мамо, ти зовсім з глузду з’їхала!» — голос Івана тремтів від обурення. «Як можна було вірити тій хижій лисиці?»
«Не смій так говорити про Олену!» — різко перебила його Ганна Семенівна. «Вона мені як рідна дочка!»
«Рідна?» — нервово засміявся Іван. «Мамо, вона ж тебе пограбувала! Забрала всі твої заощадження!»
«Вона нічого не крала! Я сама їй гроші дала!» — Ганна Семенівна вдарила кулаком по столу. «І не твоя справа, на що я їх витрачаю!»
«Мої гроші, мамо! Це ж спадок від дідуся! Твоя пенсія й моя допомога! А вона взяла все й зникла!»
Ганна Семенівна відвернулась до вікна. На вулиці моросило, краплі стікали по шибках, наче сльози. Але вона не плакала. Всі сльози вилилися вчора, коли дійшло — Олена її обдурила.
«Вона не зникла, — тихо промовила вона. — Вона поїхала до сестри в Одесу. Обіцяла повернутися за місяць.»
«Мамо, опритомній! Яка сестра? Ти ж знаєш, що в неї нікого нема! Вона ж сирота!»
«Може, з’явилася сестра… Може, знайшлася…»
Іван підійшов і взяв матір за плечі.
«Мамо, подивись на мене. Олена Синиченко — шахрайка. Вона спеціально з тобою зблизилася, щоб витягти гроші. Таких, як ти, вона обдурила вже десятки.»
«Звідки ти знаєш?»
«Я найняв приватного детектива. Ось, дивись.»
Він дістав із папки документи й фото.
«Олена Синиченко, 38 років. Судимість за шахрайство. Спеціалізується на самотніх літніх жінках. Ось її фото з іншими жертвами.»
Ганна Семенівна взяла папку тремтячими руками. На знімках Олена обіймала різних жінок. Усі — приблизно її віку. Усі посміхалися. Усі виглядали щасливими.
«Цього не може бути…» — прошепотіла вона.
«Мамо, вона взяла в тебе двісті тисяч гривень. Сказала, що її донька хвора й потрібна операція. А в неї взагалі немає дітей!»
Ганна Семенівна опустилася на стілець. Руки тремтіли, перед очима все розпливалося.
«Але ж ми… ми ж дружили цілий рік… Вона допомагала, носила покупки, возила до лікарів…»
«Вона готувала ґрунт, мамо. Входила в довіру. А потім ударила, коли ти найменш цього чекала.»
Ганна Семенівна згадала, як зустріла Олену. У поліклініці, в черзі до кардіолога. Молода жінка підсіла поруч, заговорила. Виявилося, що й вона сама — чоловік помер, донька далеко. Така ж самотня.
Потім були випадкові зустрічі: в магазині, в аптеці. Олена завжди була ласкава, завжди готова допомогти. Поступово вони стали близькими.
«Пам’ятаєш, як я тебе попереджав? — говорив Іван. — Казав, що треба обережніше з новими знайомими?»
«Пам’ятаю, — кивнула вона. — Але ти ж завжди всіх підозрюєш. Думаєш, що всі люди погані.»
«Не всі, мамо. Але багато хто. Особливо ті, хто надто швидко стає «найкращими друзями».»
Ганна Семенівна заплющила очі. Вона пам’ятала той день, коли Олена прийшла до неї в сльозах. Розповіла, що її донька Марічка захворіла, потрібна операція. Що грошей не вистачає.
«Ганнусю, я не знаю, до кого звернутися, — рыдала Олена. — Ти єдина, кому я довіряю.»
І вона віддала їй усі свої гроші.
«Мамо, чому ти мені не сказала? — запитав Іван. — Я б тебе зупинив.»
«Бо знала, що ти будеш проти. Ти ж її зразу не взлюбив.»
«Я відчував, що вона бреше. Занадто багато сміялася, занадто багато лестила.»
Ганна Семенівна підвелася й підійшла до серванту. На полиці стояла фотографія — вона й Олена біля фонтану в Маріїнському парку. Обидві сміялися. Вона взяла рамку й кинула об підлогу. Скло розбилося.
«Мамо!» — злякався Іван.
«Дурна! — закричала Ганна Семенівна. — Стара дурна! Як я могла бути такою наївною?!»
Вона заридала. Іван обійняв її.
«Мамо, не звинувачуй себе. Вона професійна шахрайка. Вміє обдурювати.»
«Але чому саме я?»
«Бо ти добра. Бо ти вірила. Бо ти була самотня.»
Вона випросталася й подивилася синові в очі.
«Я подам заяву в поліцію.»
«Запізно, мамо. Вона вже далеко.»
«Знайдуть. Обов’язково знайдуть.»
Іван похитав головою.
«Навіть якщо знайдуть — гроші не повернуть.»
«Тоді хоч інші бабусі не попадуться.»
Вона витерла сльози й підвелася.
«Завтра ж піду. Напишу заяву.»
«Добре, мамо. Я з тобою.»
«Не треба. Я сама.»
Він прибрав документи.
«Чому не дзвонила? Я ж переживав!»
«Було соромно. Знала, що лаятимеш.»
«Я не лаю. Я турбуюсь.»
«Знаю… Пробач мене, Іванку.»
Син поцілував її у чоло.
«Може, переїдеш до мене?»
«Ні, — рішуче. — Я звикла самостійно.»
«Але після такого…»
«Саме після такого потрібно заВона взяла торт, відламала шматочок і раптом усміхнулась — життя триває, навіть якщо хтось вирішив пройти крізь нього, як тінь.
