Сьогодні ввечері записую цю історію у щоденник. Інакше й бути не могло.
— Здоровенькі були, Євдокіє. Як життя? Давно не бачились. Донька ще не заміжня? — зупинила біля крамниці стару знайому.
— Дякую, поки жива. А ти чого цікавишся? Жениха маєш на прикметі? Нам будь-який не підійде. Моя Оленка вихована, книжки розумні читає, — відповіла Євдокія, не радіючи розмові.
— Не ображайся, від книжок цих користі мало, Євдокіє. Інколи розум лихо приносить. Провибіраєтеся, донька старою дівою залишиться, дякувати тобі не буде.
— Не згладь. А ти хіба не свого синочка прилаштувати мрієш? — не змовкла Євдокія.
— Ох, Євдокіє. Язик у тебе… — зітхнула знайома.
— Краще нехай книжки читає, ніж по клубах бігає. Ось у Гафії — донька без чоловіка дитину народила, кинула її матері на стару голову та втекла.
— Але й ти свою доньку в залізних рукавицях тримаєш, це теж неправильно, — парирувала знайома.
— Краще за своїм сином дивись, як би не спився зовсім, — Євдокія підхопила торби й пішла, бурмотячи: — Віку б тебе не бачити…
Дома вона поставила продукти на кухні й увійшла до кімнати доньки.
— Усе книжки читаєш? Ще Шевченко казав, що розум лихо приносить, — випалила вона.
— Не Шевченко, а Франко, — поправила Оленка.
— Та яка різниця? Сходи до крамниці, молока немає. Або прогуляйся, цілими днями сидиш, очі псуєш, — образилася Євдокія.
— Мам, що з тобою? То з дому не випускаєш, то женіш.
— Набридли мені розмови. Доню, я не проти, щоб ти влаштувала своє життя, але за кого виходити? — махнула рукою й вийшла.
Оленка закрила книгу й задумалася. Мати виховувала її сама. Якщо лаяла, то казала, що донька вся в батька. Маленька Оленка просила показати його фото.
— Та не знаю, де воно, загубилося. Знайду — покажу, — відмахувалася мати.
Згодом Оленка зрозуміла — фото немає. Може, батько навіть не знав про неї.
Може, вона й справді в нього? На відміну від повної матері, Оленка була тендітною, зі світлим рідким волоссям. Брови й вії також були блідими, через що обличчя здавалося нічим не примітним. У десятому класі вона вперше підвела вії перед шкільним вечором.
— На подруг насмотрелась? Хоч смій! — кричала мати.
Хлопці на Оленку не звертали уваги. Навколо було багато гарних дівчат. І коли очкарик Тарас у інституті запросив її в кіно, вона зраділа. Він був таким же начитаним і скромним. Одного разу вона запросила його додому, коли мати була на роботі.
На лихо, Євдокія почувалася погано й раніше повернулася. Нічого поганого вони не робили — просто розмовляли. Але мати схопилася за серце, немов збиралася непритомніти. Тарас швидко пішов, а Оленка вислухала стільки, що зарекА потім, коли Євдокія вперше тримала на руках онука, вона шепотіла: “Синку, прости мене, я хотіла якнайкраще”.
