«Донька – не моя»
«Ти що несeш, Соломіє?!» – Ігор вдарив кулаком об стіл, кинувши папірець. – Яка ще експертиза? З глузду з’їхала?
«Не кричи на мене!» – Сола скочила з дивана, очі спалахували гнівом. – Маю право знати правду! Олеся день у день все менше схожа на тебе, ти сам це бачиш!
«Вона моя донька!» – вигукнув він. – Наша донька! І коли ще раз зачепиш ту погану експертизу, я…»
«А що ти?» – викликаюче підбоченилась жінка. – Що зможеш? Виженеш? Ну ж бо! Тільки спершу дізнаємось, чия дитина в нас росте!»
Ігор важко сів на стілець, провів долонею по обличчю. Такого скандалу їхня родина не знала. Навіть у найважчі часи на крики й звинувачення не скочувались.
«Сонечко, що з тобою коїться?» – втомлено промовив він. – Звідки ці думки? Лесю виписували з лікарні, сам забирав. Не пам’ятаєш?»
«Пам’ятаю» – проказала дружина крізь зуби. – Та й питань менше не стає.
Сола підійшла до шафи, дістала сімейні фото. Розклала на столі.
«Дивись» – вдарила пальцем у знімки. – Ось Леся в рік. Біляве волосся, блакитні очі. Ось у три. Все те саме. А ось зараз, у п’ятнадцять. Темне, пряме, карі очі. Поясни мені, як?»
«Діти змінюються» – спробував заперечити Ігор. – Перехідний вік, гормони…»
«Гормони очей не міняють!» – перебила Сола. – І кучері у пряди не перетворюють! А зріст? Їй п’ятнадцять, а вона вища за мене! Звідки, коли ми з тобою середнього зросту?»
Чоловік мовчав, вдивляючись у фотографії. Зміни справді вражали. Маленька світляна дівчинка перетворилась на високу чорняву підлітку із південними рисами.
«Може, у бабусю пішла» – невпевнено припустив він. – Чи у прабабусю. Генетика хитра штука.»
«У яку бабусю?» – спалахнула жінка. – Мої родичі русі, твої — теж. Прадіди такі самі. Звідки ті східні риси?»
У кімнату увійшла Олеся. Висока, струнка дівчина з довгим темним волоссям та великими каріми очима. Гарна, але й справді не схожа на батьків.
«Чого ви кричите?» – глянула то на тата, то на маму. – Сусіди вже нарікають.»
«Нічого, доню» – поспішно відповів Ігор. – Мама трішки хвилюється.»
«А з чого б?» – Леся сіла на диван, підтягнувши ноги. – Знову робота набридла?»
Сола уважно подивилась на доньку. Спокійна, розважлива, зовсім не така вразлива, як вона. Та й зовні чужа.
«Лесю, скажи чесно» – несподівано запитала мати. – Ти ніколи не думала, чому так не схожа на нас?»
«Мамо!» – обурився Ігор.
«Що “мамо”?» – Сола розвернулась до чоловіка. – Нехай відповість. Це ж її стосується.»
Дівція знизнула плечима.
«Не знаю. Не замислювалась. А хіба це важливо? Ви ж мої батьки.»
«Звісно, дочко» – Ігор обійняв дівчину. – Не слухай маму, в неї просто поганий день.»
Сола з розпачем спостерігала сцену. Чоловік та донька майже читали ду
Роки минали, а ця вечірня таємниця на кухні зберігалась усередині, але дивно — замість віддаляти їх, вона лилася невидимим клеєм у їхніх обіймах, у загальній мовчазнійості та в прихованих від чужих очей посмішках розуміння, коли хтось зверстав увагу на зовнішній несхожості Лізи.
