– Я не можу більше жити з пенсіонеркою.
Сказав він, не дивлячись на мене, а на тарілку з котлетами. Я щойно поставила йому другу — він завжди їв дві, тридцять два роки підряд, у суботу.
— Віталію, про що ти?
— Про нас, Олено. Точніше, про те, що нас вже немає.
Я сіла навпроти, поклала руки на стіл долонею вниз, ніби нічого не вірю. Бухгалтер у мені спрацював раніше за дружину. Бухгалтер завжди перш за все реагує на слово «ні».
— Ти йдеш?
— Йду. Знайшов іншу. Їй двадцять дев’ять, і вона, знаєш, не ходить по квартирі в халаті з розширеними кишенями.
Халат у мене дійсно був старий — синій, з ґудзиками на грудях, купив його, коли донечка пішла в школу. Зручний. Віталій раніше називав його «моїм диванним». Сміявся.
Тепер вже не сміявся.
— І як її звати?
— Зоряна.
Я кивнула, ніби це щось пояснило.
Котлети охолоджувалися на столі. Я дивилася на них і думала про дивне: я три години їх лепила. Фарш крутила сама, хліб замочувала в молоці, як вчила мама. Три години моєї суботньої кухні. А він зараз встане і підеш до Зоряни, яка, ймовірно, замовляє суші.
— Коли?
— Що коли?
— Коли йдеш?
— Сьогодні. Сумку вже зібрав.
Тоді в мені щось клацнуло. Не «йкнуло», не «зірвалося» — саме клацнуло, як вимикач. Сумку він зібрав, поки я стояла на кухні, варила борщ на тиждень вперед, як дурна.
— Ну, іди, — сказала я.
Він підняв брову, ніби не вірив.
— І все? Ні слова?
— Що ти хочеш почути, Віталію? Що я тридцять два роки без потреби прала твої сорочки? Так я й без тебе це знаю.
Він піднявся, пройшов у коридор. Я чула, як він возиться з замком чемодана — тим самим, з яким ми в 2008‑му їхали до Одеси, коли отримали премію на квартиру. Тоді я ще вклала мамине спадок: два мільйони сімсот тисяч гривень. Пам’ятаю кожну цифру — я ж бухгалтер.
Квартиру оформили на нього. «Так легше, Олечко, потім переоформимо». Не переоформили.
Я сиділа на кухні, дивилась на дві його котлети. Потім підняла великий чорний мішок для сміття — з тих, що на сто двадцять літрів, я їх купую в «Сільпо» пачками — і пішла в спальню.
— Що ти робиш? — спитав він, побачивши мене з мішком.
— Допомагаю збиратись. Тобі ж одного чемодана не вистачить.
І почала кидати. Сорочки — в мішок. Спортивні штани, у яких він по неділях лежав на дивані — в мішок. Тапочки, зубна щітка, бритва, зарядка від його телефона. Все в мішок. Швидко, спокійно, як на інвентаризації.
— Олено, ти з глузду з’їхала.
— Ні, Вітя. Я, навпаки, ввійшла в розум. Перший раз за тридцять два роки.
Він схопив мене за руку. Поглянула на його пальці — короткі, з жовтими нігтями — і він, чомусь, відпустив.
— Пізніше за решту приїду.
— Приїжджай. Тільки подзвони заздалегідь, щоб я відчинила.
Тоді я ще думала, що відчиню.
Через чотири дні він приїхав. Не один.
Я відчинила двері і побачила її — Зоряну. Вона стояла на підвіконні в білому пальто не по сезону, з сумкою на довгій тонкій ланцюжку, і дивилася на мене, як на старий диван, який треба вивезти.
— Доброго дня, — сказала вона ввічливо, з легким прищуром.
— Доброго дня.
Віталій прослизнув повз мене в передпокій, ніби все ще був господарем.
— Олено, швидко. Я за зимовим одягом і документами.
— Якими документами?
— Та, мої — паспорт, техпаспорт на машину, ІПН. І клопотання про квартиру.
Я застигла в дверях кухні.
— На квартиру?
— Та так. Квартира ж на мене.
Зоряна за його спиною ледь усміхнулася кутом рота. Цю усмішку я потім часто згадувала.
— Віталію, — сказала я дуже повільно, — ти справді прийшов забирати документи на квартиру, у яку я вклала мамине спадок?
— Олено, яке то спадкоємство? Це було сто років тому.
— Вісімнадцять, — поправила я. — Не сто. Вісімнадцять років тому. Два мільйони сімсот тисяч гривень у 2008‑му, якщо комусь цікаво — це була вартість двокімнатної в нашому районі. Повністю. Ти тоді ще сміявся, що я «копійка до копійки».
— Молодий чоловіче, — раптом втрутилася Зоряна, — нам взагалі нема часу.
Те «молодий чоловіче» мене розбило. Йому п’ятдесят шість. Живіт над ременем, обличчя червоне, під очима мішки — який же молодий чоловіче. Але для неї він був «молодим», бо платив. А платив, між іншим, нашими ж грошима — він за останні три роки половину зарплати на карту не переводив, «на бензин і обіди».
Я відчула, як в скронях постукало. Не серце, а саме скроні. Сухо, ніби хтось клацнув пальцями всередині черепа.
— Віталію, вийди, будь ласка. І свою барышню забери. Документи отримаєш через суд.
— Ти що?!
— Через суд, Вітю. Тепер усе через суд — і сорочки, і шкарпетки, і та половина квартири, яка, нібито, тобі належить. По списку, з печаткою і підписом.
Зоряна хихотіла:
— Ви серйозно думаєте, що щось відсудите? Квартира оформлена на нього.
— Дівчино, — я повернулася до неї, і, мабуть, у голосі було щось таке, що вона трохи відступила, — ідіть у коридор. Я з чоловіком розмовляю. Формально він ще мій.
Віталій потягнув її за рукав. Вона вийшла на сходову клітку. Він залишився.
— Олено, не роби дурниць. Ми ж можемо нормально.
— Можемо. Тільки «нормально» — це не «віддай квартиру і паспорт». «Нормально» — це «порахуємо, хто скільки вклало, і поділимо». Порахуємо?
Він мовчав.
— Не хочеш рахувати? Ну і не треба. Я сама порахую. Я в цьому добре, ти ж знаєш.
Я зачинула за ним двері, повернула замок — один оборот, другий. Присіла спиною до дверей.
У квартирі було тихо. Тільки холодильник гудів на кухні, як завжди. Пахло борщем — я його так і не доїла з суботи.
Я сповзла по двері на підлогу і сиділа п’ять хвилин. Не плакала. Просто сиділа і рахувала в голові: два мільйони сімсот плюс ремонт у 2012‑му — ще чотириста, плюс кухня у 2015‑му — двісті десять, плюс балкон у 2019‑му…
Бухгалтер у мене працював. Дружина мовчала.
Потім я встала, взяла телефон і подзвонила слесарю. Він приїхав через годину і замінив замкову циліндр — дві тисячі триста гривень. Записала в зошит витрат — звичка.
Вечором подзвонила донечка.
— Мам, тато каже, ти його не пускаєш.
— Не пускаю.
— Мам, а як же так, він же…
— Альона, у мене до тебе одна прохання. Не лізь. Будь ласка, я сама.
Вона замовкнула, потім сказала:
— Добре, мамо.
Те «добре» стало першим, що за тиждень мене зігріло.
Через два тижні прийшла повістка.
«Позов про поділ спільно нажитого майна». Віталій вимагав половину квартири, половину дачі (якої у нас, до речі, не було — він це для солідності вписав), і ще «компенсацію моральної шкоди» за те, що я замінила замки.
Я прочитала і, чесно кажучи, розсміялася. Перший раз за місяць.
Потім я пішла до юриста. Не до знайомих — знайомі балакуни, — а до сторонньої, за оголошенням. Молоденька, сорока років, у сірому піджаку. Звали її Ірина Сергіївна.
Я виклала перед нею теку. Ту саму, яку збирала вісімнадцять років. Бухгалтерська звичка — зберігати все.
— Свідоцтво про право на спадок від 2007‑го, — говорила я, ділячи лист за листом. — Виписка з банку про надходження двох мільйонів сімсот тисяч гривень на мій рахунок. Договір купівлі‑продажу квартири — на ту ж суму, місяць у місяць. Чеки на ремонт, всі, з 2012‑го року. Квитанції за кухню. Договір з підрядником на балкон. Платіжки за комунальні послуги — які, до речі, я сплачувала останні шість років зі своєї зарплати в 58 000 гривень, поки він «інвестував у стосунки».
Ірина Сергіївна листала і мовчала. Потім підняла на мене погляд.
— Олено Петрівна, а чому ви все це зберігали?
— Я бухгалтер, — сказала я. — Я все зберігаю.
Вона усміхнулася. Добре так усміхнулася, ніби вперше бачить людину, що прийшла не з порожніми руками.
— У вас дуже сильна позиція. Я думаю, ми повернемо вам не половину, а всю квартиру.
Я кивнула. А потім додала:
— Ірено Сергіївно, ще одне. Я його поручитель за автокредитом. З 2022‑го. Авто «Тойота», брала на три роки, залишилося платити одинадцять місяців. Я можу це якось… зняти?
Вона задумалася.
— Зняти поручництво в односторонньому порядку не можна. Але можна написати в банк про суттєві зміни обставин — про розлучення. Банк, швидше за все, вимагатиме новий поручитель або дострокове погашення. Якщо він ні того ні іншого не знайде…
— Заберуть авто?
— Заберуть.
Я подивилася у вікно. Там йшов мокрий сніг, падав на козирок і одразу танув. Пдумала про Зоряну в білому пальто. Про те, як вона, мабуть, любить кататися на цій «Тойоті». Про те, як Віталій возив мене на ній два рази — у поліклініку і на кладовище, до мами.
— Давайте напишемо, — сказала я.
І Ірина Сергіївна написала.
Вечором я повернулася додому, закип’ятила собі чай — не йому, не «на двох»,Тепер я сиджу на балконі, смакую чай з незабутками і, сміючись над власною незграбністю, нарешті розумію, що справжня свобода — це коли навіть холодильник підказує, коли вже час змінювати замки.
