Любов не для показу
Ганнуся вийшла з хати з важким відром буряків для свиней і з досадою пройшла повз чоловіка Грицька, який вже третій день вовтузиться біля криниці. Захотілося йому фазенду прикрасити, вигравіювати все різбленням, мов би немає більше клопотів у господарстві! Жінка порається на обійсті, худобу годує, а він із різцем у руках стоїть, весь у тирсі, посміхається і дивиться на неї. Якого ж то чоловіка доля дала? Ні слова ніжного не скаже, ні гримне по столу, спокійно робить свою справу, іноді підійде, в очі зазирне і рукою по товстій русявій косі проведе от і вся ласка. А їй так хочеться і «сонечко», і «лебідонька»
Замислилася над своєю жіночою долею, ледве через старого Пушка, спіткнувшись, не впала. Грицько одразу підхопив дружину, а на собаку суворо глянув:
Що ж ти під ноги лізеш, господиню скалічиш.
Пушок винувато опустив очі і поплентався до будки. А Ганнуся вкотре здивувалася, як звірі розуміють її чоловіка. Спитала якось у Грицька, а він спокійно відповів:
Люблю я тварин, за те й віддякують любовю.
Ганнуся теж про любов марила щоб і на руках носив, і прошепотів жаркі слова, і квіточки кожного ранку під подушку клав Але не був Грицько щедрий на ніжність, уже й засумнівалася Ганнуся чи кохає ж він її хоч трішки?
Дай Боже вам здоровя, сусіди, гукнув через плетень Мирон, Грицько, що, знову час гаєш на свої вирізьблені візерунки? І хто їх оцінить?
Хочу, щоб діти наші виростали людьми, дивлячись на красу.
Та ще би дітей народити треба, засміявся сусід і підморгнув Ганнусі.
Грицько сумно глянув на дружину, а Ганнуся, зніяковівши, поспішила до хати. Не квапилась дітей заводити: молода ще, гарна, хочеться пожити трішки для себе, та й чоловік ні те ні се. А сусід і статний, і плечистий! Грицько не гірший, та той справжній парубок-красень. Як зустріне біля воріт стільки ніжних слів каже, аж ніби літній дощик шелестить: «Ганнуся, зіронька моя» Ще й серце тьохкає, ноги підкошуються, але Ганнуся, хоч як її манить уникає Мирона, не слухає його залицянь. Клялася перед шлюбом бути вірною дружиною; батьки її все життя душа в душу прожили та й навчили цінувати сімю.
Але чому ж так хочеться визирнути у вікно й зустрітися поглядом із сусідом?
Наступного ранку Ганнуся гнала корову на пасовище і зустрілася біля хвіртки з Мироном:
Ганнусю, лебідонько, чого ж ти мене оминаєш? Чи, може, боїшся мене? Сил нема твоєю красою надивитись, аж голова обертом іде.
Прийди до мене на світанку. Як Грицько твій зранку на рибалку гайне, так і заходь до мене. Я дам тобі таку ніжність, що найщасливішою станеш.
Ганнуся враз почервоніла, щоки загорілися, серце стрепенулося, але нічого не відповіла Миронові, тільки швидко проминула його двір.
Я чекатиму, кинув він їй услід.
Увесь день думала Ганнуся про нього. Дуже хочеться їй ніжності та любові, і такий вже хороший Мирон, і дивиться на неї так пристрасно, але все ж не може вона на зраду наважитись. Та ж до ранкового світанку ще є час, а там, може, й
Увечері Грицько натопив баньку. Ще й сусіда покликав попаритись. А той радий і свою не потрібно топити, і дрова цілими. От і гупають по черзі березовими віниками, аж підскакують від задоволення. Напарились, вийшли до передбанника відпочити. Ганнуся їм уже графинчик самогону поставила, закуску принесли, а тут пригадала, що огірочки малосольні у льосі ще стоять. Спустилась по огірки, хотіла занести до столу, та почула в передбаннику розмову й затамувала подих.
Ти, Грицько, чом такий нерішучий? шепоче Мирон. Іди зі мною не пошкодуєш! Там стільки удовичок обласкають, око радують, а які вродливі! Не те, що твоя Ганнуся непримітна сіра мишка.
Ні, друже, почувся спокійний, та впевнений голос Грицька, ніяких красунь мені не треба, навіть думати про те не хочу. А моя дружина не сіра миша, вона найкраща жінка на цілому світі, кращої за неї немає. Коли дивлюся на неї сонця не бачу, лише її очі улюблені, її стан тоненький переді мною. Так кохаю її, немов річка під час паводку розливається Але не вмію говорити ніжні слова, не виходить у мене. Відчуває вона це, ображається на мене, відчуваю я. Винний я, боюсь її втратити, не виживу без неї ні дня, і жити без неї не зможу.
Ганнуся слухала, завмерши, серце гупало, сльоза скотилася по щоці. Підняла голову гордо, зайшла у передбанник і голосно сказала:
Йди, Мироне, до удовичок на розраду, а у нас із чоловіком важливіші справи. Ще нікому нашу красу, руками Грицька вирізьблену, не показували. Прости мене, мій любий чоловіче, за глухоту мою, за думки дурні, за те, що не цінувала. Щастя тримала у руках, не розгледіла. Ходімо, забагато вже часу втратили марно.
Зранку, на світанку, не пішов Грицько на риболовлюГрицько мовчки підвівся, обережно обійняв Ганнусю за плечі та міцно притис до себе. Його шорстка долоня легенько торкнулася її обличчя. Соромязлива усмішка мигнула на його вустах, і вперше за довгий час він стиха прошепотів:
Сонечко моє, пробач і ти мене, що не навчився казати твої улюблені слова. Та хіба словами все скажеш
Вікно в хаті раптом спалахнуло жовтими відблисками вечірнього світла, і на ту нову, ще не торкану різьблену красу на колодязі впала тінь двох зєднаних рук. За плетенем гірко зітхнув Мирон і, відчувши себе зайвим, рушив додому, а над селом уже зійшов молодий місяць, обіцяючи тиху ласку і щирість. Від того вечора Ганнуся з Грицьком жили лагідніше: слова були ті самі, але любов така, що й без вигадливих візерунків, кожен у селі помітив: справжнє серце воно для своїх, а не для показу.
І якось потому на тому самому різьбленому колодязі зявився маленький напис, акуратний і невидимий чужому оку: «Лебідоньці від твого Грицька. Люблю назавжди». Ганнуся посміхнулась крізь сльози щастя, торкнулася пальцями вирізьблених слів і зрозуміла: її любові вистачить тепер на ціле життя.
