Не пам’ятаю, але ви в графі «батько» – забирайте близнюків!

“Нічого не знаю, у графі «батько» ви вказані, забирайте двійнята!”
Минуло три роки після розриву, коли раптом я став батьком новонароджених хлопчиків-близнят. Сам винен, формально розлучатися треба було! Та виявилося, це на щастя…
З Оксаною ми були одружені десять років. Мали двох дочок-погодок, Соломію та Мирославу. Усе, здавалося, як у людей: вдень робота, увечері родина. Та щось наша мама почала частіше затримуватись деінде. То до подруги заскочить, то в магазині черга, то на роботі завал… Зрештою, «свідки» донесли мені, що в Оксани є коханець.
Я, природно, не став тягнути й висловив їй претензії. Оксана відразу перейшла до оборони, а найкраща оборона, як відомо – це напад. Їй бракувало моєї уваги, вона перестала себе відчувати жінкою, побут «з’їдав» увесь її час, а доньки, доньки взагалі, виявляється, любили лише мене… Отож, накричала й заявила, що йде до коханця. І справді пішла, по-справжньому, залишивши дівчат зі мною.
Соломія й Мирослава спершу довго не розуміли, куді ділася мама, але згодом звикли. Мені саме тоді на роботі запропонували переїхати до іншого міста, очолити новий філіал. Я погодився. Ми з доньками зібрались дуже швидко, тому, виїжджаючи, не встиг офіційно розлучитися з Оксаною.
На новому місці познайомився з гарною жінкою. Юлія була моєю ровесницею і теж сама виховувала двох доньок. Не довго думаючи, ми зійшлися й почали жити великою родиною. Наші діти були майже одного віку, увечері в домі стояв постійний галас: дівчатка то весело грались усі разом, то навпаки, щось ділили – цілий дитсадок, їй-бо! Ми з Юлією не могли натішитися на дівчат, але таємно сподівалися на спільного сина. Та щось не виходило.
На момент дивного дзвінка ми з Юлією жили разом два роки й уже відчаялися народити сина… Що ж, не судилося, будемо вирощувати дівчат. Але ось про той дзвінок.
За номером на мобільному я відразу зрозумів: дзвонять зі стаціонарного рідного міста Черкас:
— Петре Івановичу?
— Так, слухаю.
— Маю для вас сумну звістку… Ваша дружина Оксана Павлівна, на жаль, не вийшла з коми й сьогодні померла. Приїжджайте за дітьми, їх завтра виписують. А що робити далі щодо Оксани Павлівни, ми вам якраз завтра пояснимо.
— Це якийсь жарт? Я не бачив Оксану Павлівну три роки, й наші спільні діти зараз поруч зі мною.
— Нічого не знаю, у графі «батько» ви вказані, забирайте двійнята!
На тому кінці поклали трубку. Співшибай, я перевірив номер, з якого дзвонили, через інтернет: це був справді міський пологовий бу Boothнок у Черкасах.
Юлія дивилася на мене великими очима й теж не розуміла, що відбувається, весь розмову вона чула. Ми швидко зібрались, відвезли дівчат до бабусі з дідусем і поїхали з’ясовувати, що ж спіткало мою колишню.
Біля пологового відділення ми зустріли подругу Оксани. Вона-то й розповіла нам, що коханець кинув мою колишню дружину
Дівчатка скричать від радості, що ми привезли їм братиків, і все дивуються, як це вони в мами Насті животика не помі помітили, а тепер наш дім оживлений дитячим сміхом шістьох діточок, і ми з Настею щасливо дивимося, як вони дружно ростуть.