Дочка не запросила на весілля вітчима, який виховував її з дев’яти років. Я теж не піду на це весілля.
Моя дочка розбила мені серце. Я гадала, що вона вміє бути вдячною, що у свої 25 років вона здатна бачити правду, розрізняти добро від байдужості. Але її вчинок довів протилежне — гірке, болісне протилежне. Вона не запитала на своє весілля вітчима, мого чоловіка Віктора, що виховував її з дев’яти років, вкладаючи душу в кожен її крок. Зате запросила рідного батька, який всі ці роки не звертав на неї уваги. Після такого у мене немає анінайменшого бажання з’явитися на це свято зради.
Розлучення з моїм першим чоловіком, Олегом, було неминучим, як буря після затишшя. Останні чотири роки нашого шлюбу я трималася тільки на своїй витримці та на проханнях свекрухи, яка благала потерпіти її неслухняного сина. Але всьому є межа, і моя чаша терпіння переповнилася, коли доньці, Світлані, виповнилося сім. Її батько завжди ставив родину на останнє місце. Він говорив з нею тільки в піднесеному настрої — поки не напивався до нестями. Міг зникати днями, а повернувшись, доводив свою правоту кулаками, залишаючи синці не тільки на мені, але й на моєму серці.
Коли я дізналася про його коханку, це стало останньою краплею. Думка, що якась інша жінка повірила в цей «скарб», відразу мене протверезила. Я подала на розлучення, не озираючись назад. Олег навіть не намагався врятувати родину — зібрав свої речі, розбив дзеркало у передпокої і пішов з гордо піднятою головою, наче герой якоїсь драми. Свекруха, котра раніше плакала над долею свого «бідного хлопчика», перетворилася на справжню мегеру. Вона звинувачувала мене в усьому, намагалася нав’язати Світлані, що це я вигнала її «люблячого татка», хоча він сам давно викреслив нас з життя.
Світлана завжди тяжіла до батька більше, ніж до мене. Я була суворою — виховувала, навчала, змушувала сидіти над уроками. А він появлявся рідко, в гарному настрої, з дешевими цукерками і порожніми обіцянками. Коли ж приходив злий, я кидалася захищати доньку від його гніву, заслоняючи її собою. Тому в її пам’яті він залишився якимось казковим лицарем, а я — вічною наглядачкою. Пояснювати їй правду було марно: свекруха отруїла її розум, а Світлана тужила за «доброго папу», який насправді не вартий і ламаної копійки. Я зціпила зуби і продовжувала боротися за неї. Через рік свекруха померла, тиск на доньку зменшився, але вона все одно продовжувала ідеалізувати батька і звинувачувати мене у його відсутності.
Коли Світлані було дев’ять, я зустріла Віктора в нашому містечку під Львовом. Він мені одразу сподобався — добрий, надійний, з теплою усмішкою. Я закохалася, і він відповів взаємністю. Але я боялася його втратити, тому чесно попередила: у мене є донька, і вона може його не прийняти, буде важко. Віктор не відступив. Він зробив мені пропозицію, знаючи, що попереду чекають труднощі. І вони почалися одразу: Світлана закочувала істерики, грубіянила, провокувала його на кожному кроці. Я думала, він здасться — кому хочеться терпіти образи і скандали? Але він залишився. За шістнадцять років він лише двічі підвищив на неї голос — і то заслужено. Він возив її на змагання, забирав з вечірок, купував одяг, жодного разу не кидаючи докорів. Навіть її навчання в університеті оплатив він, а не її хвалений біологічний батько.
У старших класах Світлана стала ставитися до нього спокійніше. Не нападала, але й вдячності не виявляла. Я сподівалася, що з часом вона зрозуміє, яким рідкісним є Віктор — не кожен вітчим так піклується про чужу дитину. Я знала, що вона іноді бачиться з Олегом. Не втручалася в їхні справи, але кожен її день народження розривав мені душу: вона чекала його дзвінка до півночі, а він так і не дзвонив. І все одно чекала — рік за роком, ніби сліпа.
Після школи вона поїхала вчитися в інше місто. Повернувшись, оселилася з хлопцем, з яким зустрічалася з третього курсу. А потім оголосила про весілля. Я була впевнена, що Віктор буде там, поруч з нами. Але вона викреслила його з списку гостей. Він намагався приховати біль, але я бачила, як його очі потьмяніли. Світлана кинула мені в обличчя:
— На весіллі буде мій батько. Як ти уявляєш його та Віктора разом? Хочеш влаштувати цирк?
Я задихнулася від обурення:
— Ти запросила батька, який плюнув на твоє життя, і викреслила людину, яка тебе виховувала? Ти невдячна! Я не піду на твоє весілля. Тепер звертайся за всім до свого «тата».
Вона спробувала щось сказати, але я вже грюкнула дверима.
Вдома Віктор умовляв мене передумати: мовляв, вона єдина донька, це її день. Але я не можу. Вона чітко показала, що для неї важливо. Ми з Віктором стільки років боролися за неї, а вона все ще величає того, хто її покинув. Хай так. Я умиваю руки — досить з мене цього болю і розчарувань.
