Батько у Олени був дуже суворим. Навіть мати його боялася, зайвого слова промовити не насмілювалася. А от із чужими дітьми він поводився інакше — усміхався, говорив лагідно. А на них із матір’ю лише кричав. Олена довго не розуміла, чому батько не любить її. Відгадку вона дізналася вже у старших класах.
У школі Олена з усіх сил старалася вчитися добре, щоб батько не лаяв її зайвий раз, щоб йому догодити. Була в неї мрія ще з шостого класу — отримати високі бали на ЗНО і вступити до одного з університетів Києва.
Коли до хати заходили родичі чи знайомі, вони вважали за обов’язок похвалити красуню й розумницю доньку й запитати, ким вона хоче бути, куди планує вступати.
Олена боязко дивилася на батька й відповідала, що ще не вирішила. Про свою мрію вона воліла мовчати.
— Одинадцять років відвчилася — і годі. Не збираюся її до пенсії годувати. Здорова виросла, нехай йде працювати. Усі хочуть бути вченими, начальниками, а хто робитиме? — сказав за доньку батько.
— Та годі тобі, Петре. Не слухайте його. Олена розумна дівчина, вчиться на самі п’ятірки. З такими оцінками за прилавком стояти й ковбасою торгувати? Зараз такі часи — щоб чогось досягти, влаштуватися на гарну роботу, треба диплом, освіту. На добрій роботі й нареченого заможнішого знайти можна, — заїкаючись, сказала мати.
Але батько слухати не хотів.
— Не верзи дурниці, — усміхнувся він, кинувши на дружину погляд, що проймав до кісток. — Нащо дівці освіта? Щоб борщ варити й ганятися з ганчіркою, освіта не потрібна. Народити й без диплома зможе. Від знань лише клопіт. Ось тобі, наприклад, що освіта дала?
Мати згорнулася під його поглядом, а батько далі говорив і говорив. Знайомі почували себе незручно під час сімейних розборок, не вступалися й мовчали, хоч і не погоджувалися з головою родини.
Тому й Олена мовчала, нікому не розкриваючи своїх мрій. Але коли здала ЗНО й отримала високі бали, вирішила оголосити про свій намір поїхати до Києва. Вона вже доросла, сама може приймати рішення. Ніхто її тут не утримає, і на шиї у батька сидіти не збирається. Вона ще доведе йому, чого варта. І зовсім його не боїться. Так думала Олена, рішуче йдучи додому, притискаючи до грудей атестат із відзнакою.
Побачивши похмуре обличчя батька, її рішучість зникла. Але вона все ж сказала, що хоче їхати вчитися до Києва.
— Нікуди не поїдеш, зрозуміла? Я тебе годував, одягав, тепер ти маєш нам із матір’ю допомагати, бути опорою на старість. Не тобі там робити. От, чого видумала! Знаю я цю вашу навчанку. — Батько знаБатько глянув на неї, мовчав хвилину, а потім несподівано зідхнув і пробурчав: “Добре, їдь, але якщо влаштуєшся там дурницею — не кажи, що я не попереджав”, і Олена вперше у житті відчула, що його слова звучали не як погроза, а як слабка, схована глибоко надія.
