Вечір добігав кінця, і в квартирі, де жили Оксана, її чоловік Тарас та свекруха Марія Іванівна, зазвичай панувала тиша. Але сьогодні щось пішло не так з самого ранку. Дворічний Ярик капризючив, Марія Іванівна постійно знаходила причини для нарікань, і Оксана почувала себе виснаженою. Вона старалася як могла: готувала улюблені страви свекрухи, прибирала, доглядала за Яриком. Та задовольнити Марію Іванівну було неможливо.
Оксано, знову не так складаєш рушники, бурчала свекруха, проходячи повз ванну. Скільки можна тобі казати кутком до себе, а не від себе!
Або:
Неправильно вдягла дитину, Оксано! На дворі прохолодно, а ти його в легку кофточку! Він же застудиться!
Оксана щоразу зітхала. Не сварилася, терпіла, сподівалася, що з часом все налагодиться, що свекруха звикне до неї, до Ярика, до їхнього спільного життя. Тарас, коли ситуація ставала нестерпною, зазвичай мовчав. Якщо Оксана намагалася поскаржитися, він байдуже відповідав:
Та годі, Оксано, не звертай уваги. Мати вже літня, нерви.
Оксана готувала сюрприз на їхню річницю весілля. Замовила невеликий торт, купила Тарасові новий шкіряний ремінь, про який він давно мріяв. Хотіла влаштувати затишний вечір, тільки для них трьох з Яриком, звісно.
У день свята, коли вечеря була майже готова, а Ярик, на щастя, заснув, Марія Іванівна влаштувала чергову сцену. Цього разу через те, що Оксана, на її думку, «пересолила борщ». Хоч борщ був зовсім звичайним.
Це ж не можна їсти! кричала свекруха, стукаючи ложкою по столу. Ти нас що, отруїти збираєшся? Оксано, ти взагалі не вмієш готувати!
Оксана стояла біля плити, стискуючи в руці половник. Річниця, торт, сюрприз усе летіло к чорту. Вона обернулася до Тараса, який сидів за столом, опустивши очі. Чекала, що він нарешті щось скаже, захистить її, припинить цей абсурд. Але він мовчав.
Тарасе, тихо промовила Оксана. Ти нічого не скажеш?
Він підвівся, повільно вийшов у коридор. Оксана пішла за ним.
Мати має рацію, сказав Тарас, не дивлячись на неї. Ти завжди щось робиш не так.
На очах у Оксани навернулися сльози. Це була остання крапля. Вона дивилася на чоловіка, а він у стіну.
Ти взагалі розумієш, що кажеш? її голос задрижав. У нас сьогодні річниця! Я я готувала, я старалася! А твоя мати
Тарас різко обернувся до неї. В його очах не було злості, лише втома й якась байдужість.
Не подобається моя мати іди геть.
Ці слова пролунали настільки буденно, що Оксана навіть не одразу зрозуміла їхню вагу. Він сказав це так, ніби дав їй пораду, а не виніс вирок. Потім відвернувся і пішов у кімнату. Вечеря була зіпсована. Свято було зіпсоване. Усе було зіпсоване.
Оксана сиділа на ліжку у їхній спальні, обіймаючи сплячого Ярика. Сльози висохли, залишивши на обличчі солоні смужки. Вона була у шоці. Він сказав: «Іди геть». Невже він серйозно? Це ж їхній дім. Їхня сімя. Невже він так легко готовий відмовитися від неї, від сина? Валізу вона не збирала. Просто не вірила, що це взагалі реально. Здавалося, що це якийсь страшний сон, який розвіється зранку.
Минув день. Потім ще один. Тарас не вибачався. Він поводився холодно, відсторонено. Приходив з роботи, їв мовчки, потім йшов до своєї кімнати чи садився за компютер. Майже не розмовляв. З Яриком грав формально, без колишнього запалу.
Коли Оксана спробувала поговорити, він відмахнувся.
Мати дуже образилася. Каже, що ти її образила.
Я її образила?! Оксана не вірила своїм вухам. Вона на мене накричала через борщ!
Неважливо, урізав Тарас. Усе залежить від тебе. Зроби перший крок. Вибачся. Тоді, може, вона пробачить.
У його словах не було примирення. Лише ультиматум. І Оксана почала розуміти. Це не її дім. Тут вона тимчасова. Її терплять, поки вона зручна, поки виконує всі функції. А як тільки вона перестає бути ідеальною її можна просто викинути, як непотрібну річ. Страх, який вона відчувала першого дня, змінився глухим, важким усвідомленням. Це не сімя. Це гра в односторонню відданість. Вона має бути відданою Тарасу, його матері, їхнім примхам. А вони їй нічого не винні.
Вона подив
