Колись давно, у маленькому містечку на Поділлі, жила одна родина: молода жінка на ім’я Оксана, її чоловік Тарас та його мати Ганна Іванівна. Будинок їхній завжди був наповнений тишею, але того вечора все пішло шкереберть. Маленький Ярик, їхній двохрічний син, був неспокійний, Ганна Іванівна знаходила причини для нарікань, а Оксана відчувала себе виснаженою. Вона старалася всіма силами: готувала улюблені страви свекрухи, прибирала, доглядала за сином. Та задовольнити Ганну Іванівну було неможливо.
“Оксано, знову не так складаєш рушники”, бурчала стара жінка, проходячи повз ванну. “Скільки разів казати куточком до себе, а не від себе!”
Або:
“Не так вдягла дитину, Оксано! На дворі прохолодно, а ти його в легку блузку! Він же застудиться!”
Оксана лише зітхала. Вона не сварилася, терпіла, сподіваючись, що з часом все налагодиться, що свекруха звикне до неї, до Ярика, до їхнього спільного життя. Тарас же, коли ситуація ставала нестерпною, мовчав. Якщо Оксана намагалася пожалітися, він рівнодушно відповідав:
“Та ти просто не звертай уваги, Оксано. Мати вже літній, нерви.”
Оксана готувала сюрприз на річницю весілля. Замовила невеликий торт, купила Тарасові новий шкіряний ремінь, про який він давно мріяв. Хотіла влаштувати затишний вечір лише для них трьох з Яриком, звісно.
У святочний день, коли вечеря була майже готова, а Ярик, на щастя, заснув, Ганна Іванівна влаштувала чергову сцену. Цього разу через те, що Оксана, на її думку, “пересолила борщ”. Хоч борщ був зовсім звичайним.
“Це ж не можна їсти!” кричала свекруха, стукаючи ложкою по столу. “Ти що, нас отруїти вирішила? Оксано, ти взагалі не вмієш готувати!”
Оксана стояла біля плити, стискаючи в руці половник. Річниця, торт, сюрприз усе летіло к чортам. Вона обернулася до Тараса, який сидів за столом, опустивши очі. Вона чекала, що він нарешті щось скаже, захистить її, припинить цей абсурд. Та він мовчав.
“Тарасе, тихо промовила Оксана. Ти щось скажеш?”
Він підвівся, повільно вийшов із кухні в коридор. Оксана пішла за ним.
“Мати права, сказав Тарас, не дивлячись на неї. Ти завжди щось робиш не так.”
На очах Оксани виступили сльози. Це була остання крапля. Вона дивилася на чоловіка, а
