– Мамо, ну коли вже знов за своє! – Оксана з роздратуванням вдарила долонею по столу. – Ми ж домовились, що ти допоможеш з кредитом!
– Нічого ми не домовлялись, – спокійно відповіла Надія Іванівна, не перестаючи помішувати чай. – Ти сама вирішила, що я вам допомагатиму.
– Як то не домовлялись? – обурилася донька. – Ти ж сказала, що подумаєш!
– Подумала. І вирішила, що не буду.
На кухні повисла напружена мовчанка. Оксана дивилася на матір широко розплющеними очима, ніби не вірила почутому. Зять Дмитро нервувався біля холодильника, явно відчуваючи себе не в своїй тарілці.
– Мам, але у нас ж складна ситуація, – почала знов Оксана, намагаючись говорити м’якше. – Дмитро роботу втратив, я у декреті з Марічкою. Грошей зовсім немає, а банк не чекатиме.
– А чому раніше про це не думали? – Надія Іванівна поставила чашку на блюдце. – Коли кредит брали на цю вашу машину, я вас попереджала.
– Яку машину? – спалахнула Оксана. – Це ж не машина, а старе корыто! Нам їздити було нічим!
– На автобусі їздили б. Я сорок років на автобусах їздила – і нічого, жива.
– Мамо! – Оксана встала з-за столу і почала нервово ходити по кухні. – Ти що, серйозно вважаєш, що ми маємо з дитиною по автобусах тягатися?
– А чому б і ні? Я тебе сама виростила, працювала від світанку до ночі, і ні в кого про допомогу не благала.
Дмитро нарешті наважився втрутитися.
– Надіє Іванівно, ми ж не просимо подарувати гроші. Ми повернемо, як тільки я роботу знайду.
– Коли знайдеш? – без злості, але твердо запитала вона. – Місяць шукаєш, два, півроку? А кредит щомісяця платити треба.
– Я обов’язково знайду. В мене диплом є, досвід.
– Звісно, знайдеш, – кивнула Надія Іванівна. – Тільки не факт, що скоро. А я що робитиму без грошей? На повітрі житиму?
Оксана різко обернулася до матері.
– У тебе ж пенсія пристойна! Вісім тисяч гривень! Ми просто просимо допомогти з платіжем – три тисячі. У тебе ж залишиться п’ять!
– На що залишиться? – Надія Іванівна дістала із шухляди зошит і окуляри. – Давай порахуємо. Комунальні – дві тисячі. Ліки – тисяча, а то й більше. Їжа – мінімум дві тисячі. Це вже п’ять. А одяг? А якщо щось поламається? А якщо захворію і треба буде до платного лікаря йти?
– Мамо, ну ти ж не кожен місяць одяг купуєш, – спробувала заперечити Оксана.
– А взуття? А білизна? А якщо пральна машина зламається чи холодильник? На що купуватиму?
– Ми тоді допоможемо, – пообіцяв Дмитро.
Надія Іванівна глянула на зятя з легенькою усмішкою.
– Ти, Дмитре, гарна людина, але допомагати нічим будете. Самі просите.
У кімнаті заплакала дитина. Оксана кинула сердитий погляд на матір і пішла до доньки. Дмитро залишився на кухні з тещею.
– Надіє Іванівно, я розумію, що незручно просити, – тихо сказав він. – Але ми дійсно в глухуАле через кілька місяців, коли Дмитро знайшов роботу, а вони з Оксаною продали машину та виплатили кредит, Надія Іванівна неочікувано подарувала їм невелику суму на старенький авто, сказавши: “Тепер я знаю, що ви справді навчилися стояти на власних ногах”.
