Мудрість наших людей каже: людина не горіх, одразу не розкусиш.
Але Ганна Іванівна вважала, що це казки, бо вона-то вже точно у людях розбирається!
Її донька, Одарка, рік тому вийшла заміж.
Ганна Іванівна мріяла, що донька знайде доброго хлопця, скоро онуки будуть. А вона, бабуся, стане головою великої родини, як завжди мріяла.
Олег, чоловік Одарки, здався хлопцем не дурним, а головне не з порожніми руками. Схоже, своїм достатком він справді пишався. Але жити вирішили окремо у хлопця своя квартира, і, виходить, її порад їм не треба!
Він, на думку Ганни Іванівни, зовсім не підходив Одарці!
Такі стосунки не вписувалися в її плани. Тож Олег став дратувати її дедалі більше.
Мамо, ти не розумієш, Олег же з дитбудинку. Сам собі всього досяг, він сильний і добрий, сумувала Одарка.
Ганна Іванівна лише стискала губи й усе більше шукала в ньому недоліків.
Тепер він здавався їй зовсім не тим, за кого себе видавав доньці! І материнський обовязок відкрити Одарці очі на цього порожнього хлопця, поки не пізно!
Освіта у нього так собі, важко домовитися, нічим не цікавиться!
На вихідних сидить перед телевізором, бо, бачте, втомився він!
Із таким чоловіком її донька збирається життя прожити? Не буде цього! Одарка ще подякує їй.
А коли діти будуть її, Ганни Іванівни, онуки чому їх навчить такий батько?
Одним словом, Ганна Іванівна була дуже розчарована. Тож і Олег, відчуваючи її холод, почав уникати зустрічей.
Спілкувалися все рідше, а в гості до молодих Ганна Іванівна зовсім перестала заходити.
Батько Одарки, добрий чоловік на імя Микола, знаючи, яка в нього жінка, зайняв нейтральну позицію.
Та одного вечора пізно Одарка зателефонувала Ганні Іванівні, помітно схвильована:
Мамо, я тобі не казала, але поїхала на два дні у відрядження. Олег на будові застудився, навіть повернувся раніше, бо недобре почувався. Я йому дзвоню, а він не бере трубку.
Одарко, навіщо ти мені це розповідаєш? здратувалася Ганна Іванівна. Ви живете, як хочете, до нас з батьком вам, мабуть, байдуже! Як я почуваюся теж нікого не цікавить!
І дзвониш ночами, щоб сказати, що Олег хворий? Ти в своєму розумі?
Мамцю, голос доньки тремтів, я просто хотіла, щоб ти зрозуміла: ми любимо одне одного. І не вважаю Олега порожнім чи непорядним. Як ти можеш думати, що я, твоя донька, могла покохати абиякого хлопця? Ти мені зовсім не віриш?
Ганна Іванівна мовчала.
Мамо, я благаю, у тебе ж є ключ від нашої квартири. Зайди, будь ласка, мені здається, з Олегом щось сталося! Мамо, прошу!
Добре, тільки задля тебе, і Ганна Іванівна пішла будити чоловіка.
Дзвінок у квартирі зятя й доньки залишився без відповіді, тож Ганна Іванівна відчинила ключем.
Зайшли з чоловіком у квартирі темно, може нікого й нема?
Може, його немає вдома? припустив чоловік, але Ганна Іванівна суворо подивилась у його бік. Її теж почало тривожити.
Вона зайшла до кімнати й налякалася. Олег лежав на дивані в дивній позі. Від нього йшло тепло!
Лікар швидкої допомоги привів хлопця до тями:
Не переживайте, у вашого сина ускладнення після застуди. Видно, багато працюєте? співчутливо запитав він у Ганни Іванівни.
Так, працює, кивнула вона.
Все буде гаразд, слідкуйте за температурою, дзвоніть, якщо що.
Олег заснув, а Ганна Іванівна сіла в крісло біля ліжка дивно було себе відчувати поряд із зятем, якого вона просто не сприймала.
Він був блідий, з розкуйовдженим від гарячки волоссям, і їй раптом стало шкода хлопця. Уві сні він здавався молодшим, а обличчя мякшим, ніж завжди.
Мамо, раптом тихо прошепотів Олег уві сні, міцніше тримаючи її за руку, не йди, мамо…
Ганна Іванівна розгубилася, але руки не забрала.
Вона так і просиділа поряд до ранку.
Ще не розвиднілось, як зателефонувала Одарка:
Мамо, прости, я скоро сама приїду. Все буде добре, не переймайся.
Та вже все добре, люба, всміхнулась Ганна Іванівна. Ми тебе чекаємо, у нас все гаразд.
*****
Коли народився перший онук, Ганна Іванівна з радістю запропонувала свою допомогу.
Олег вдячно поцілував їй руку:
Бачиш, Одарко, а ти казала, що мама не захоче нам допомагати.
А Ганна Іванівна, гордо тримаючи на руках малого Назарчика, ходила по квартирі й тихо говорила з малим:
Ну от, Назарчику, пощастило тобі! Ти маєш суперових батьків і дідусь із бабусею в тебе класні! Ти справді щасливий хлопчина!
Тож, мабуть, наша приказка таки права людина не горіх, одразу не розкусиш.
І тільки любов допоможе у всьому розібратисьА ще бабуся навчилася по-новому дивитись на серця людей не через призму своїх уявлень, а через любов і довіру. Коли ввечері всією родиною пили чай, Ганна Іванівна зловила себе на думці, що тепер її дім став по-справжньому великим не від кількості людей, а від тепла, що поселилося між ними. І тоді вона вперше за довгий час відчула: не завжди треба одразу розкушувати горіх, іноді достатньо простягнути руку і тебе зрозуміють без слів.
