Люба Сергіївна зупинилася біля під’їзду, перевела дух. Дві сумки з продуктами тяжіли, а підйом на п’ятий поверх без ліфта з кожним роком давався важче. Сімдесят три — це вам не “два копійки”, хоч вона ніколи в цьому не зізнавалася.
— Тіто Любо! — почула вона знизу. — Почекайте, я допоможу!
Повернувшись, вона побачила сусіда з третього — Максима, того самого IT-шника, що завжди в навушниках, але не забуває привітатися.
— Не треба, сама, — відрізала Люба Сергіївна, міцніше стискаючи сумки.
— Та чого ви, я ж усе одно додому йду!
Хлопець простягнув руку, але вона рвонулася назад.
— Не треба мені допомоги! Ще й рознесуть по всьому будинку, яка, мовляв, стара вже зовсім…
Максим зніяковіло піднявся далі. Вона ж повільно йшла, зупиняючись на кожному майданчику. Сумки справді були важкі — купила всього, щоб тиждень не бігати. Але зізнатися в цьому? Ніколи!
Діставшися до дверей, вона довго шукала ключі на дні сумки. Одна торба випала, яблука покотилися сходами.
— От халепа, — буркнула Люба Сергіївна.
— Що трапилося? — визирнула сусідка Ганна Іванівна, пенсіонерка з четвертого.
— Нічого, пакет розірвався.
— Ой, я вам допоможу! Ви що, самі весь цей тягар несли?!
— Мені ваша допомога не потрібна! — різко відповіла Люба Сергіївна, збираючи яблука. — Сама впораюся.
— Та чого ви така горда? Ми ж сусіди!
— Не ваша справа! — і двері грюкнули.
У квартирі було тихо. Поставивши продукти на стіл, вона сіла, руки тремтіли. Що їм від неї треба? Чому не залишають у спокої?
Розбираючи покупки, вона зітхнула — на м’ясо грошей не вистачило, але головне, щоб ніхто не вважав її знедоленою.
Задзвонив телефон. Донька Катруся з Києва.
— Мам, може, домробітницю знайду?
— Я що, інвалід?!
— Та ні, просто вам буде легше…
— Не треба мені ніякої домробітниці!
— Мам, вам же вже 73…
— Отже, час у домовину?!
Вона кинула трубку. Знову дзвінок. Знову.
— Чого ще?!
— Мам, може, до нас у Київ? З внуками буде веселіше…
— Це мій дім! — перехопило горло.
Телефон вимкнула з розетки. На вулиці сміялися діти, життя йшло далі, а вона сиділа в пустоті зі злістю на весь світ.
Але ввечері, коли в магазині мати з плачучим немовлям стикалася з гримами черги, Люба Сергіївна несподівано простягнула руки:
— Дайте я подержу.
Маленька дивилася на неї широкими очима, затихла.
— У вас, мабуть, є онуки?
— Є… — вона відчула щось давно забуте.
Додому йшлося легше. На сходах почула:
— Вона ж горда… Моя бабуся теж не приймала допомоги, а потім упала…
Люба Сергіївна застигла. Вони не насміхалися. Вони співчували.
Перед сном вона повернула телефон. Катруся одразу подзвонила:
— Мам, я вже поліцію збиралася викликати!
— Вибач… Я зрозуміла дещо. Домробітниця? Нехай приходить. І в Київ… можу на місяць.
Вранці вона зустріла Ганну Іванівну:
— Вибачте за вчора… Я готова до тих спільних обідів.
— Ой, як добре! Я сьогодні борщ варю.
А потім — Максимові:
— Допоможете завтра з сумками? Я пиріг спеклу.
Його усмішка зігріла.
Виявляється, приймати турботу — не соромно. Соромно — відштовхувати її з гордощів.
Тепер у її житті знову були люди.
