Олеся дізналася, що її батько жив, коли сама захворіла. Вона вже давно погано себе почувала, навіть зайшла до шкільної медсестри, яка дала їй направлення до невролога. Олеся попросила маму записати її на прийом, та та забула, потім довго розплачувалась, розмірковуючи, як би все склалося, якби дізнались про хворобу раніше.
Як жив? перепитала Олеся.
Мати дивилась на свої шкарпетки, на великому пальці нагло світилася дірка.
Жив, відповіла мати. Вибач.
Про справжнього батька Олеся майже нічого не питала. Вона його не памятала, хоча знала, що він існував. З двох років її виходив усиновлений батько, якого вона називала татом, і який її офіційно усиновив. Коли їй виповнилося тринадцять, стосунки з усиновленим батьком розпалися: йому здавалося, що Олеся багато вимагає, часто свариться, не дає жити. Тоді вона захотіла зустріти справжнього батька. Три місяці вона добивалась у мамиї, вимагаючи імя, адресу, номер хоч щось. Мати стояла, мов статуя, і нічого не казала. Олеся чула, як мати й усиновлений батько шепотілись, мабуть, вирішували, чи казати правду. Якою б ні була її сварка, Олеся була впевнена, що саме батько переконав маму зізнатись.
Він загинув, сказала мати. Розбився в горах.
Дивно, що Олеся тоді повірила їй, не попрохавши жодних доказів, навіть родичів знайти. Але нічого не знайшла.
Я подзвоню йому. Він готовий здати аналіз. Якщо він підходить, тобі проведуть пересадку кісткового мозку. І все буде гаразд.
У той момент Олеся зрозуміла, що добра вже не буде. Ні. Мати брехала, батько залишив, усиновлений батько відійшов, сказавши, що примусом любити не можна. Кому ж вона тепер потрібна? Тому й захворіла, природа викидає зайве.
Я не хочу! вигукнула Олеся. Ніякої операції, ненавиджу вас, не хочу жити!
Мати намагалася обійняти її, та Олеся вирвалася і помчала до своєї кімнати.
Небо злилося з навислим туманом, ніде не було видно горизонту. Олеся цінувала, що її вікно виходило на пустку, хоча мати сумувала, коли вони лише переїхали, бо решта вікон виходили у двір, що Олеся вважала нудним. Тоді можна було бачити захід сонця, а у дворі лише діти і бабусі. Сьогодні ж заходу не було, світ погруз у сіру мороку, яка не розходилась ні вранці, ні ввечері. Світ темнів і розтікався, як і все життя Олеся.
Коли почувся крок, вона спочатку подумала, що це мати просить пробачення. Та це був усиновлений батько. Він стояв у пророзі, ніби боявся, що Олеся вигоне його назавжди.
Не гнівайся на маму. Вона хотіла найкращого.
Найкращого, ага! Тобі би сподобалось, якби тебе поховали так?
Вона писала йому, казала, що ти хочеш зустрітись. Він не відповів. Мама подумала, що так буде краще, сказав він.
Олеся прикусила губу. Не відповів. А тепер, коли дізналися, що вмирає, нарешті відповів. Усиновлений батько потуптав у дверях і, не дочекавшись відповіді, попрямував на кухню.
До мами вона прийшла лише через годину. На справді все вирішила одразу, лише дала всім охолонути. У маминій кімнаті стояв ванільний аромат її духів, що завжди перебивав інші запахи, та Олеся все одно відчувала: розсипчасту пудру, якою мама підкладає обличчя, крем для рук зі смородиновим ароматом, затхлість бібліотечних книжок. Мати любила брати книги в бібліотеці, вважаючи це особливим шармом. Лампа була вимкнена, її силует злився з кріслом, довгий халат прикривала білі ноги. Мати не любила штучний бронз, і всю зиму страждала, чекаючи літнього сонця.
Добре, сказала Олеся. Хай здає аналіз.
Про те, що батько підходить, вона дізналася в лікарні. Їй стало ще гірше, хоча лікар обіцяв, що часу ще є. Часу не було. Як і у неї, майже перестала існувати.
Олеся лежала, обернувшись до стіни, відколювала відставший шматочок фарби нігтем. Вона дивилась на тріщини й відчувала себе нереальною. Усе, що відбувалося, здавалося ілюзією. Вона втиснула шматочок фарби під ніготь, так, що зявилась кров, ніби це допоможе відчути живість. Притиснута решітка ліжка, голоси медсестер у коридорі, лікарняний запах все здавалося сном.
Ще до того, як вона відкрила очі, Олеся відчула його запах і зрозуміла, що знає його. Вона розширила ніздрі, вдихнула дим цигарок, змішаний з машинним маслом. Судомно видихнула і відкрила очі.
Чоловік у білих халатах стояв біля ліжка. У нього було загоріле, зморшкуване обличчя, густі брови, прямі, як у Олеся, карі, широко розставлені очі.
Привіт, дочко, сказав він низьким, знайомим голосом.
Привіт, проохала Олеся, кашляючи, і повторила. Привіт.
Батько виявився зовсім не таким, яким вона його уявляла. У нього була дружина і троє синів. Працював він слюсарем, ремонтував тролейбуси. Олеся і не знала, що така професія існує. Вона розказала, що хоче стати кінологом, але мати проти, тому планує піти на ветеринара, а потім, якщо залишиться бажання, займетись кінологією.
Собаки кращі за людей, сказав батько.
Операція пройшла успішно. Олеся чекала, що батько завітає або хоча б подзвонить, та його не було. Проте мати й усиновлений батько приходили по черзі кожен другий день: мати залишала після себе ванільний аромат і нові книжки, не помічаючи, що старі Олеся не відкрила. Усиновлений батько просто сидів поруч і розповідав різні дурниці, навіть коли Олеся лежала, обернувшись до стіни.
У день виписки Олеся теж чекала батька. Вірила, що він приїде. Очікуючи лікаря, вона піднялась, подивилась на частково відкрите вікно з розмитими відбитками дитячих долонь, крокнула до нього, вдихаючи свіжий холодний повітря, відчула, як під ногами колихається підлога, ніби стоїш у човні посеред швидкої річки. У палаті більше не було нікого, і Олеся розкрила вікно. На обличчя вдарив вітер, оглушивши її ароматами розквітлого клена, вологої землі, пилу асфальту. Машини пролетіли мимо, розганяючи зграї крихітних горобців. Синє небо весни різало очі яскравістю.
Вона подумала про батька: про його грубі руки, вбиті мастилом, про рідкі волосся, зачісані збоку, щоб приховати жовтушку. Про те, як він щодня лагодить тролейбуси. Тепер, коли вона бачитиме ті залізні гіганти з кумедними рогами, схожими на крила коника, вона згадуватиме його. Про зморшки на його обличчі, про слова, які він ніколи не скаже.
У підвалі чекали усиновлений батько і мати. Вони, як і завжди, трималися один за одного, наче шторм, а ноги їх не тримали, як і Олеся після довгої хвороби. Вони вже збиралися йти, коли двері розчинилися, з вулиці пахло сонцем і водою. Батько в робочій куртці тримав двері. У руках у нього був букеток тюльпанів. Олеся витерла сльози рукою, усміхнулася і крокнула вперед.
Того дня вона зрозуміла, що навіть коли доля кидає камені, важливо зберігати в собі теплоту і вміння прощати, бо саме це дає змогу продовжувати жити, навіть коли залишаються лише спогади.
