Іди і більше не повертайся
Іди, чуєш? пошепки зі сльозами в очах просив Михайло. Іди, і більше не повертайся! Ніколи.
Тремтячими руками хлопець відчепив важкий ланцюг, потім потягнув Лесю до воріт, відчинив хвіртку навстіж і спробував виштовхати її на вулицю.
А вона стояла, як вкопана, й не розуміла, що відбувається.
Невже її виганяють? Але чому? Вона ж нічого поганого не зробила
Іди, благаю тебе, повторив Михайло, міцно обнявши собаку. Тобі не можна тут залишатися. Він зараз повернеться і
У цю мить двері хати з гуркотом відчинилися, і на ґанок із сокирою в руках вискочив захмелілий Василь.
*****
Якби люди бодай на хвилинку уявили, які випробування часом випадають на долю собак, що опинилися на вулиці не з власної вини, то напевне дивилися б на них значно співчутливіше. А не косо, з презирством, як то часто буває.
Та звідки людям знати, через які калюжі долі муркоють наші чотириногі? Звідки, якщо вони самі про це не розповідають і навіть поплакатись не можуть? Тримають усе в собі, прямо як деякі українці терплять, не показують.
Але я, мабуть, таки розповім одну історію. Історію про любов, зраду і вірність
Почну з того, що Лесю ще щеням не прийняли в рідній хаті.
Чим вона там так не догодила першому господарю та хто його зна. Може, просто не так гавкала. А може, тим, що народилася не у потрібний день. Господар довго не думав посадив дворічне цуценя у стару «Ладу», відвіз під найближче село і лишив на узбіччі.
Так просто й залишив.
Навіть у село не завіз, де її хтось та й забрав би. А так, викинув біля траси, де стільки транспорту, що як пролетить фура і шукай собаку по луках.
Напевно, він взагалі мріяв, щоб цуцик не довго поневірявся. А якби й не потрапила під машину без їжі та води жили б виживеш? Ще мала ж зовсім, добралась би на той світ швидко.
Але того дня їй добряче пощастило.
Її, ще безіменною, знайшов Михайло.
І все це, власне, завдяки новенькому роверу, що подарували Михайлові батьки на його чотирнадцятий день народження. Хлопець із шаленим захопленням ганяв вулицею, тільки мати гукнула:
Тільки за село не їдь! Чуєш, сину?
Та, мамо, звісно весело вигукнув Михайло. Все буде гаразд!
І, як це буває у підлітків, за село таки виїхав бо в селі яма на ямі, а свіжа асфальтована дорога кличе крутити педалі з вітерцем.
Машин у неділю майже не було, всі або на городах, або зі спором дивляться телевізор.
І от, коли Михайло доскакав майже до траси і вже збирався повертати назад побачив цуценя, що металося обабіч, як навіжене: то до машини, то назад, ледь встигав відскакувати.
Що воно там виробляє? подумав хлопець, кидаючи ровер у траву і прямуючи до песика.
*****
Мамо, тату, гляньте, кого я знайшов! заходить у хату Михайло, усміхається від вуха до вуха. Викинули бідолаху просто на дорогу. Можна я її залишу? Вона ж така гарна!
Михайло, ти ж за село їхав?! відразу наїжачилась Анастасія. Я ж як просила!
Мам, я тільки до траси та назад! Якби не поїхав собаки вже не було б!
А ти про себе подумав, га? зітхнула мати. Теж міг під машину потрапити
Мамо, більше не буду, обіцяю. То що з цуциком? Дозволиш залишити? Я доглядатиму, чесно! Та й у мене сьогодні день народження
Ой, теж мені свято, зітхнула Анастасія. Отримав би від мене на день народження паска!
Михайло ще міцніше обійняв цуцика, боячись, що зараз його заберуть.
Настю, ну що ти лякаєш хлопця? втрутився тато, вже добряче під настроєм. Йому ж сьогодні чотирнадцять! Ти згадай, які ми чудеса влаштовували у його віці. Пес хороший, породистий. Буде оберігати хату! Лишай, синку, своє щастя. Підтримую!
Ну якщо тато за, то й я за, усміхнулась мати.
Гай-гай! Ви найкращі батьки у світі!
Михайло був щасливий, як перцю в борщі.
Того ж дня він назвав цуцицю Лесею бо уперше подумав, що то хлопчик, а вже при ближчому знайомстві відкрив істинну природу. Дуже хороша дівчина виявилась Lesya добра, ласкава, смирна. Михайло з нею здружився так, що про велосипед і думати забув.
Дні йшли прекрасно, все мало бути як у казці: щеня врятоване від біди, Михайло нарешті має собаку; тато, хоч і любив покомандувати, теж тішився, що син не нудьгує.
Але ж, як це буває життя взяло своє.
Погане сталося через пів року.
Усе почалось, коли Василь втратив улюблену роботу тракториста у місцевому господарстві й з горя пішов у відрив. Не на чай з варенням на оковиту та «Козацьку раду». Всі гроші, що з матір’ю відкладали на чорний день, пішли туди ж.
Жодні благання Анастасії не діяли, лише дужче сердився. А там і до мордобою недалеко Десь дах потік, десь ціни на цигарки й горілку зросли у всьому винна жінка. Пояснити сенсу нуль.
Я винний?! ревів Василь. Сам винен, а перекладав на всіх.
Роботу нову шукати не хотів, у місто також «та куди там, щось знайдеться». Отак воно й почалось.
Тоню, куди знов ховаєш мою горілку?! ранками чувся крик із кухні.
Мама боролась як могла, але вся боротьба закінчувалась синцями, а Михайлу настрого заборонили втручатись. Бо вулиця коротка, а батькова рука тяжка
Ті вечори Михайло проводив із Лесею гладив її, а вона облизувала йому щоки, підтримуючи по-собачому: щирім очима й солоними слюнями. Коли ж у дворі лунала сварка, обоє тулились у куток і чекали затишшя.
Одного разу Василь дав жару навіть сину мама була в магазині, а Михайло і Леся гралися у дворі. Отець прискіпався, дав тягла, а коли Михайло не витримав, Леся вперше заскавчала на господаря так люто, що навіть у Василя відвисла щелепа.
Михайло скористався моментом і випетляв. Але добре розумів: зараз той повернеться, і явно з «допоміжним інструментом».
Іди, чуєш? зі сльозами шепотів Михайло. Іди і більше не вертайся! Живи!
Відкрив хвіртку та ще трішки підштовхнув Лесю. А вона дивилась здивовано, ніяк не могла збагнути за віщо?!
Іди, благаю, обійняв її востаннє. Сюди не вертайся! Батько ж прийде і
У ту мить на ґанок з сокирою вилетів Василь.
Міш, ти що робиш? Хто тобі дозволяв відпускати собаку?!
Тату, не треба, відступив хлопець, весь похоловши.
Втік би хоч із собакою, але не міг залишити матір на самоті.
Що не треба?! гнався Василь, сяк-так тримаючись на ногах.
Тату, не чіпай Лесю! Піди виспися Ти ж сам на себе не схожий
Ага! Собаку не чіпай?! Це я її годував, а вона на мене гавкає?! От зараз, зараз я з нею поговорю і з тобою заодно! Відколи це сини батькам перечать?!
Василь, похитуючись, рушив вперед, ледве не гепнувся, зате міцно взявся за стовпа й почав спускатися з ґанку.
Веди її сюди!
Василю, не треба! Вона ж ще мала! просила Анастасія, яка якраз вернулась із магазину з пакетом продуктів по 800 гривень.
Замовкни! Вона повинна памятати, хто в хаті головний! Міша, веди її!
Зволікати було не можна.
Михайло миттєво розвернувся до Лесі, глянув їй в очі, поцілував у вогкий чорний ніс і, зі сльозами на очах, щосили штовхнув її поза ворота:
Іди!!! І прости нас Прости, будь ласка, Лесю. Я так не хотів!
Ах ти ж заревів Василь, нарешті втямивши, що син вирішив відпустити собаку.
Леся востаннє глянула на Михайла і помчала в бік лісу. Там, де хоч якось можна сховатись.
«Не вертайся, Леся, інакше він тебе вбє!» кликав їй вслід хлопець.
Що було далі, Леся вже не бачила. Лиш сподівалася, що її найрідніші Михайло й Анастасія залишаться живі та здорові.
*****
Минуло
Ні, не кілька місяців і навіть не рік.
Цілих сім років минуло з того моменту, як Леся покинула двір господарів. Сім довгих років вона вірила та сподівалась на диво що ще раз побачить Михайла.
Кожен рік надія танула трохи більше, бо Михайла й Анастасії у тій хаті вже давно не було.
Через пів року, зібравшись із духом, Леся повернулася в рідне село на стільки вистачило терпіння. Підійшла обережно до воріт, що ледь трималися на одвірках, просунула лапу і ті легенько відчинилися. За ними згарище. Хати нема, і ні душі.
Ні Михайла, ні Анастасії, ні Василя (останнього Леся й не шкодувала).
Інколи Леся поверталась ще тричі, але так нікого й не застала. Хоч і відчувала нічого з ними не сталося поганого. Просто поїхали. Коли і куди собака, звісно, не знала.
Так вона й блукала понад рік то під одним селом, то під іншим, затримуючись лишень на пару днів. Аж доки її не підбрів до себе старий дід. Зустрілися вони просто на тій самій трасі, з якої Леся колись починала своє собаче життя.
Справжнє дежавю
Заблукала, чи що? усміхнувся сивий дід у вишитій сорочці та з довжелезною бородою. Ходімо до мене жити?
Леся пішла вибору не було.
Дід, Микола Федорович, хоча й любив під чарку, добрий був, не жадібний: годував бульйоном, кашею та цукровими кістками, не рахував копійки.
І навіть водив із собою на роботу.
Вночі працював сторожем і за сумісництвом доглядачем на цвинтарі.
Спочатку Лесі було моторошно обходити чужі могили, але потім звикла.
Микола Федорович виявився нормальним чоловіком тільки самотнім і втомленим від життя, як і вона.
Коли випивав, на Василя не скидався мовчазний, тосковитий, ділився з Лесею своїми бідами: як його покинула жінка, а рідна дочка не хоче знати, бо він, мовляв, невдаха.
І от тоді Леся лягала поруч, упираючись мокрим носом у його халяву, прислухалась, розуміючи, що людям часом просто треба виговоритися.
А коли Микола Федорович мовчав, вона згадувала щасливі дні Михайла, Анастасію, їхнє подвіря. Василя намагалася забути.
Аж одного разу, під час чергового обходу, Леся натрапила на його могилу.
Спочатку не повірила: людина давно в землі, а запах той самий просяклий ненавистю та дешевою оковитою.
Що стала? спитав Микола Федорович, помітивши, що собака застигла біля надгробка. О, Василь Та це ж той, що у власній хаті згорів. Теж мені герой.
Леся здивовано подивилась на діда.
Є такий персонаж Жінка з сином слава Богу виїхали в місто, а він пив аж поки не задимів на весь куток. Соромна смерть. Хоча казали, що до сімї злюка був. Ну, якщо так по заслузі. Але ж Про покійників або добре, або нічого. Пішли, Лесю.
Майже пять років Леся прожила із сторожем. Коли він помер, вона знову залишилась одна.
Куди йти, якщо давно не цуценя й нікому не треба?
От і вирішила лишитись на кладовищі. Тут хоч їжа часом перепаде. Тут вона й
Вирішила: хай це цвинтар людський, все одно буде чекати тут кінця. Іншого господаря їй не треба було. Діда зовсім не вважала господарем радше товаришем у нещасті.
І ось, коли сніг уперше вкрив землю, сталось те, чого Леся аж ніяк не чекала.
Якось, обходячи територію в пошуках чогось їстівного, вона раптом почула голоси.
Люди серед зими тут річ нечаста. А тут одразу два голоси: чоловічий і жіночий. Стояли біля Василевої могили.
Лесі стало цікаво, хто навідав старого тирана?
Говорив же я тобі, Оксанко, що нема чого сюди їхати. Навіщо? Він після всього для мене небіжчик не тільки на папері І ти кажеш пробачити?! За що, га?
Треба, Мишенько. Пробачити й відпустити з Богом. Скільки ти ще будеш ночами мучитися? Як простиш полегшає. Як би він не був поганий, він твій тато. Бабуся казала: прости і легше стане всім.
Може, ти права
Михайло подивився на могилу батька, насупився, потім вирівняв плечі й сказав:
Прощаю, тату. За себе, за маму, за Лесю. Шкода тільки, що через тебе довелося вигнати найкращого друга Сподіваюся, з нею все добре.
А Леся тим часом стояла за його спиною й не вірила очам.
Це ж він! Її людина! Вже дорослий, змужнілий, та вона впізнала його з першого погляду.
Чи він впізнає її?
Михайло, мабуть, відчув цей погляд у спину й різко озирнувся.
Миш, тобі що? схвильовано спитала Оксана. Може, привид?
Не привид, а собака, задумливо промовив він.
Ну, на кладовищі це не дивина! Злякався чи що?
Мені здається Здається, я її звідкись знаю Почекай, це ж
Михайло зробив кілька кроків до Лесі.
Зупинився. Сумнівався, та крокував далі, а сумнівів ставало все менше. Леся легенько махнула хвостом і рушила назустріч.
А потім як кинуться одне до одного! Оксана тільки й встигла отямитись, як Михайло навприсядки обіймає свою собаку, якої не бачив сім років, а Леся, вистрибнувши йому на плечі, вилизує йому щоки й підборіддя.
Її найзаповітніша казка збулась: вона, нарешті, знайшла свого господаря після стількох літ чекання.
*****
Михайло, звісно, забрав Лесю до себе. Вона запросто потоваришувала з його дівчиною Оксаною.
І так і жили всі разом.
Спочатку утрьох, потім у чотирьох (Леся якось знайшла сірого кошеня й дружно вирішили взяти додому), а згодом і впятьох.
Зявився в двокімнатній квартирі і хлопчик на імя Нікіта.
А там, з часом, відбудували й стару хату в селі, і щоліта всією сімєю приїжджали на відпочинок на малу батьківщину.
І попри всі страждання, крізь які довелося пройти Михайлові та Лесі, вони таки були щасливі. От вам і казочка з українським присмаком, як годиться.
