Не повертайся, онуку…
— Ну все, діду, їду! Добре у вас, немов у дитинстві! Лазня — просто диво! Наче знову народився! Може, наступної неділі знову завітаю!
— Краще більше не приїжджай, онуку… — бабуся витерла руки об фартух і тяжко зітхнула.
— Бабусю, та що це ти? — Андрій зупинився. Він був певний, що для діда й баби він завжди — рідний, коханий. До дванадцяти років жив із ними, кликав їх мамою та татом.
— Та нема чого, — різко сказав дід, суворо дивлячись з-під густих брів. — Зрозумів я тепер, чого жінка від тебе втекла. І як ти, на Божу милість, таким уродився…
Він махнув рукою, розвернувся і, підпираючись на палицю, пішов до комори.
— Ді-і-іду! — Жінка вибігла на ґанок босоніж, забувши про вітряний вересень і мряку. Листя берези сліпо кружляло в повітрі, а по небі гналися свинцеві хмари.
— Ді-і-іду, Андрій дзвонив! Їде! Яка ж радість! — голосно скрикнула вона, притискаючи руки до груди.
Старий випростався, скрипнув хребтом, витер піт з чола рукавом поношеної свитки.
— Ти чого боса вискочила? Захворієш! — сердито насупився він. — Іди в хату, зараз прийду.
— Та я… просто поділитися, серце не втримало…
— Іди, кажу!
Баба схлипнула і поплелась до хати. А в душі кипіло. Андрій — їх Андрійко, світ у віконці. З пелюшок ростили, перші кроки, перше слово — «бабуся»… А потім донька обізвалася. Забрала. Забрала, лиш тоді, як «на ноги стала». Через дванадцять років. Ніби в борг брала, і час сплив. Дід тоді лютував, ганяв доньку, соромив, та все даремно — поїхали. Андрій плакав, спочатку часто дзвонив, потім рідше… усе рідше…
І з тих пір у хаті — тиша. Душа спорожніла. А коли одружився — навіть не сказав. Дізналися від чужих. Боляче було. Обидно. І ось — подзвонив, їде. Надія в серці теплом розлилася.
Три дні баба крутилася, немов перед Великоднем. Підлогу витерла, пирогів напекла. Не спала — гадала: який став, виріс, мабуть, гарнюн…
Під вечір у двір заїхала чорна, блискуча машина. Шиби — непроглядні. Мурашки по шкірі. З салону вийшов Андрій — кремезний, коротко підстрижений, у модній куртці. Усміхнувся. Привітався.
— Діду, бабусю! Є чим поживитися? Голодний, як вовк!
— Є, онучку, звісно. Заходь…
Подарунків ніхто й не чекав — не ті часи. Та хоча б по-людськи… Хоча б щось…
Наївся до відвалу, ноги на стіл закинув, цигарку запалив і почав розповідати, як у нього «усе файно». Дід перекривився, губи затремтіли, встав і пішов до дровниці.
А він не вгавав. Про дружину свою розказував — доньку депутата. Як вона його «не цінувала», все скаржилася таткові. Як на роботу гнали, а він не для того, мовляв, одружився. Вигнали. Жила нема. Тепер — шофер. Машина от — чорна, як смола, з вікнами, немор зорі.
— Грошей треба, — сказав. — У вас же дід є. Він пожив, тепер — моя черга.
Дід мовчки рубав дрова. Очі палали, але баба спинила. Забрала чоловіка. А сама сиділа, слухала цього чужого чоловіка, хрестилася потай. Північ минула — він заснув, прямо за столом, з порожньою чаркою в руці.
Зранку підвівся — бадьорий. Як огірок. Лазню знову вимагав. Наївся. Сів на ґанок і оголосив, що час. Поїде.
— Ну й їдь, — буркнув дід, закутуючись в кожух.
А баба дивилася на стаДвері хати тихо замкнулися за ним, і старі серця вже знали — цей поріг він переступив востаннє.
