**Щоденник…**
“Не повертайся, онуку…”
— Ну, діду, їду! Як же тут добре, наче в дитинство повернувся! А лазня — просто казка! Наче заново народився! Може, наступні вихідні знову завітаю!
— Краще більше не приїжджай, онуку… — бабуся витерла руки об фартух і важко зітхнула.
— Ба, що це ти? — Єгор застиг. Він був певний, що для діда з бабою він завжди був рідним, улюбленим. До дванадцяти років жив з ними, називав їх мамою та татом.
— Не треба більше, — різко сказав дід, дивлячись з-під густих брів. — Тепер я зрозумів, чого жінка від тебе втекла. І як ти таким уродився, скажи на милість…
Він махнув рукою, розвернувся і, кульгаючи на хвору ногу, пішов у сарай.
— Ді-і-іду! — Жінка вибігла на ґанок боса, забувши про вітряний вересень і мряку. Березові листя сліпо били в обличчя, а по небу гналися свинцеві хмари.
— Ді-і-іду, Єгор дзвонив! Їде! Яка ж радість! — щасливо скрикнула вона, притискаючи руки до груди.
Старий випростався, скрипнув спиною, витер піт з чола рукавом поношеного кожуха.
— Чого боса вискочила? Захворієш! — сердито насупився. — Іди в хату, зараз зайду.
— Та я… просто поділитися, серце не втримало…
— Іди, кажу!
Бабусю всхлипнула і поплелася до хати. А в душі клекотало. Єгор — їх Єгорчик, світ у віконці. З пелюшок ростили, перші кроки, перше слово — «ба»… А потім з’явилася дочка. Забрала його. Я тільки «на ноги стала». Через дванадцять років. Наче в борг брала, і термін сплив. Дід тоді лютував, ганяв доньку, соромив, та все марно — поїхали. Єгор плакав, спершу часто дзвонив, потім рідше… зовсім рідко…
І з тих пір у хаті — тиша. Душа спорожніла. А коли одружився — навіть не сказав. Дізналися від чужих. Було боляче. Обидно. А тепер — подзвонив, їде. Надія розлилася теплом по серцю.
Три дні бабуся крутилася, як перед Великоднем. Підлогу вимила, пирогів напекла. Не спала — гадала: яким став, виріс, мабуть, красень…
Під вечір у двір заїхала чорна, блискуча машина. Вікна — ніби пекло. Мороз по шкірі. З салону вийшов Єгор — кремезний, коротко стрижений, у модній куртці. Посміхнувся. Привітався.
— Діду, бабо! Є щось поїсти? Помираю з голоду!
— Є, онуку, звісно. Заходь…
Подарунків ніхто й не чекав — інші часи. Та хоч би по-людськи… Хоч щось…
Наївся, ноги на стіл закинув, цигарку запалив і розповідати почав, як у нього «все топ». Дід перекривився, губи задрижали, встав і пішов до дровника.
А той не вгавав. Розказував про дружину — доньку депутата. Як вона його «не цінувала», все скаржилась батькові. Як на роботу гнали, а він не для того, мовляв, одружувався. Звільнили. Житла нема. Тепер — водій. Машина ось, чорна, вікна — як пітьма.
— Гроші треба, — сказав. — У вас же дід є. Він пожив, тепер моя черга.
Дід мовчки колов дрова. Руки свербіли, та бабуся зупинила. Відвела чоловіка. А сама сиділа, слухала цього чужого чоловіка, хрестилась потай. Північ минула — він заснув, прямо за столом, з порожньою чаркою в руці.
Зранку прокинувся — бадьорий. Як огірок. Лазню знову вимагав. Наївся. Вивалився на ґанок і сказав, що час. Пора їхати.
— Ну і їдь, — буркнув дід, закутуючись у кожух.
А бабуся дивилася на старого й розуміла: постарів він за добу на десять років. Похилився, плечі згорбились.
— Єгорчику, — промовила вона, закутуючись у хустку. — Одно скажу тобі наостанок. Світ довкола тебе не обертається. Ти — порошина. Як ти до людей — так і вони до тебе. А душа твоя… як скло в твоїй машині. Ніби є, а крізь нього — ані зірки не видно.
Вона перехрестила його і пішла слідом за дідом, притиснувши руку до серця. У цій важкій осені раптом стало ясно — весни для них більше не буде.
І більше не повертайся…
