Не просто сусіди
У невеликому селі, де влітку вулиці потопали у зелені, а восени у золотому листі, поруч мешкали дві родини. Всі знали їх як добрих, щирих людей завжди одне одному допомагали. Діти давно подорослішали й розїхались по містах.
Але сталося горе: в Петра померла дружина. Ще до світанку він прибіг до сусідів Олекси та Олени, голосно застукав у вікно.
Що трапилось? вибіг на ганок збентежений Олекса, слідом Олена, накинувши теплу хустку на плечі.
Марійка моя, Марійка заплакав Петро, сів на сходи, холод натикався в осінньому повітрі.
Що з Марійкою? розхвилювався Олекса. Треба кликати швидку
Не треба… моя Марійка відійшла ледве прошепотів Петро.
Сусіди не покинули його на самоті, поки не приїхав син із дружиною з Києва; носили їсти, підтримували добрим словом. Олена кожного разу приносила заспокійливі трави й таблетки. Після похорону Марійки намагались не залишати Петра без підтримки: запрошували до себе на борщ, вареники і чай. Олекса ввечері сідав із ним за шахи.
Минуло півроку, і Петро потроху звик до нової тиші, прийнявши відсутність дружини. Навчився сам пораду собі давати: і готувати, і прати, і хату прибирати. Син із невісткою приїздили зрідка.
Якось серпневим вечором Петро сидів у дворі Олекси, тихенько перекидали шахові фігури, гомоніли про життя. Раптом Олекса похитнувся й осів на бік. Петро ледве встиг підбігти й підтримати.
Олекса, що таке? стурбовано тряс його за плече, але той уже не реагував. Олено! гукнув до дружини, що саме несла з городу миску зі свіжими огірками.
Побачивши й зронивши миску, Олена кинулась до чоловіка. Все відбулося миттєво Олекса помер від серцевого нападу.
Як же так плакала Олена, ніколи не жалівся на серце
І вже Петро підставив їй плече: приїхали дочка й син із Полтави, разом ховали Олексу. Та коли діти поїхали, Олена по-справжньому відчула, що таке самота та тиша в хаті. Вдень ще приходив Петро, допомагав, а ночами безсонні години несли думки й спогади
Минув час, Олена оговталася, інколи навідувались діти і внуки. Петро та Олена обидва були вже на пенсії, підтримували одне одного. Петро усе життя викладав історію в школі старшокласникам, Олена працювала у сільській бібліотеці.
Життя йшло далі. Ось і знову осінь. Щоранку Петро виходив із віником у двір, підмітав жовто-буру кленову листву, а потому прибирав і стежку до дому Олени, та вітер знову наметав опале листя. Він заходив і до її двору, підгрібав решту.
Олена крадькома визирала у вікно й усміхалася.
Петре, скільки можна, відчинила вона вікно. Усі в селі вже знають, ти єдиний, хто так воює з осінню!
Він глянув угору, засміявся:
Якщо всі чекатимуть, що листя само по собі щезне, то настане хаос. Треба прибирати, й я прибираю.
Та осіннє листя ж таке гарне глянь, як виблискує, не відступала Олена.
Гарне, визнаю, але яке ж воно слизьке впасти недовго, буркнув Петро.
Відчинив ворота, підмітав доріжку вже до її ґанку. Аж придивився Олена вийшла з двома кружками.
Добре, дякую, йди вже, чай з медом випємо, поставила чашки на стіл у альтанці, сіла на лавці, Петро взяв місце навпроти.
А чому сьогодні з медом? Зазвичай із лимоном пили, спитав він, відпивши.
Бо нині холодно, треба зсередини грітись, усміхнулась вона.
Дуже вже солодко пробурмотів Петро. В нашому віці до солодкого обережно треба!
Та пий, Петре, впевнено озвалася Олена, раз у тиждень можна собі дозволити.
Гаразд, погодився він.
Вчора внук дзвонив, Андрійко. Каже, бабусю, приїжджай до нас у Київ, живи з нами.
А я йому ні, не одна, у мене тут друг є, і подивилася на сусіда.
Петро відпив, щоб приховати усмішку.
Правильно сказала, але “друг” якось надто просто…
А як краще?
Мабуть, уже спільник у боротьбі з осінніми листям! жартував Петро, і Олена розсміялася.
Іншого ранку, підмести листя у дворі Олени, а її й не видно. Петро занепокоївся, адже вона завжди віталась з вікна. Зійшов на сходи, постукав у двері. За мить озвалась Олена, опираючись на стіну, загорнута у плед.
Оце так справи Дай допоможу! взяв під руку, ввів у хату, посадив у крісло, вкрив пледом.
Вона дивилась згаслими очима, ніс червоний видно застудилась.
Хто ж мені тепер чай буде носити? жартував Петро, знімаючи куртку.
Ліки там, на тумбочці
Він глянув кілька таблеток.
І це все? Я на хвильку в аптеку, сказав рішуче.
Та може й не треба прошепотіла Олена.
Треба! і швидко вийшов.
За годину повернувся з пакетом ліків та куркою. Олена дрімала в кріслі, прокинулась від ароматного запаху курячого бульйону.
Ого, ти ще й куховариш! здивувалась, хоча знала: він навчився сам собі давати лад.
В екстрених обставинах треба все вміти! Їж швиденько гарячий бульйон.
Вона відчула смак, прикрила очі від задоволення.
Боже, як смачно дякую
Треба, щоб швидше одужала, бо мені сумно підмітати одному, відповів Петро, ховаючи усмішку.
Домовились, спільнику, я вже буду старатись! пообіцяла вона.
Минуло сім днів Олена повеселішала й на ноги стала. Вперше за довгий час вони з Петром разом пішли у невеликий парк біля річки неподалік від дому. Як завжди, запропонував Петро.
Годі сидіти в домі, треба гуляти! промовив він і повів.
Листя шелестіло під ногами, сонце ще гріло.
Знаєш, Петре, а осінь мені до вподоби. Гарна пора.
Цілком згоден, особливо, якщо її зустрічаєш у добрій компанії.
Олена йшла, тримаючи його під руку, повільно брели алеєю, залишаючи слід на листі. Гомоніли, сміялися.
Наступного дня Петро прийшов із незвичною проханням.
Слухай, у мене до тебе справа.
Яка ще?
Перебирав учора свою бібліотеку й не знайшов книгу, як доглядати за кактусами.
Кактуси? В тебе ж немає квітів у хаті!
Петро хитро усміхнувся, дістав з-за спини горщик з кактусом:
Ось, це тобі подарунок.
І як я маю з ним упоратися? Ніколи не мала кактусів!
А ти ж бібліотекарка, маєш знати всі книжки!
Ну добре, взяла горщик, якщо він зацвіте купиш мені морозиво.
Домовились.
Минув тиждень, прийшла зима впав перший сніг. Петро знову зявився у дверях, рука за спиною.
Що ти там цього разу приніс? не витримала Олена. Він розгубився:
Знаєш, Олено Думав, чого це я щодня до тебе приходжу Може, і залишусь? Може поберемося? та витяг букет червоних троянд.
Ой, Петре, і довго ж ти вагався?
Довго. Все не знав, чи пристанеш… Ну як, погоджуєшся?
Погоджуюсь, уже звикла до тебе! Як підеш, так порожньо… посміхаючись, поставила троянди у вазу. От як відмовити, після такого шикарного букета…
Перезимували разом, прийшла весна. Одного ранку Олена вигукнула:
Петре, сюди! Твій кактус розцвів, тепер повинен купити мені морозиво!
Та хто знав, що зацвіте? Гаразд, підемо сьогодні! Обіцяне виконую.
Йшли вони разом вулицею, сперечаючись, яке морозиво краще ескімо чи пломбір у стаканчику. Петро глянув на весняне небо, усміхнувся:
А чого ти так радієш? питає Олена.
Та так Мені здається, у нас вийшла хороша команда.
Авжеж, хороша прошепотіла вона.
Вони йшли поруч не просто сусіди чи спільники у боротьбі з листям, а двоє, котрі знайшли одне одного серед осіннього кленового листя, снігової зими й сонячної весни. Удвох таки краще і самотність відступає.
Дякую, що читали. Бажаю всім тепла й доброти!
