Колись жил у нас старий робітник, Тарас Іванович, і була в нього єдина донька — Оленка. Після того, як дружина його відійшла у вічність, залишившись саме з малою дитиною, він віддав їй всю свою любов і силу. Щодня, від світанку до ночі, він трудився на будівництві, аби тільки дитина не знала нужди. Жили вони біля Житомира, у старенькій хаті, що залишилася від батьків. Грошей бракувало завжди, але Тарас не скаржився, а лише мріяв, щоб Оленка була щаслива.
Були часи, коли в позичав останні гривні, аби купити їй нову сукню на шкільний виступ, а сам сидів голодний. Але коли вона сяяла від радості, він знав — живе не даремно. Особливо пам’ятався йому Новий рік, коли Оленка так любила свято. Одного разу він віддав усі заощадження за біле, немов сніг, вбрання для виступу, а вона, утішна, шепотіла йому на вухо: «Ти в мене найкращий».
Та час минав. Оленка закінчила школу із золотою медаллю та вирушила до Києва — вчитися. Спочатку було все, як у всіх: гуртожиток, заняття, підробітки. Але столиця поступово змінила її. Нові знайомства, дорогі ресторани, розкіш… Вона все рідше дзвонила батькові, хоч той і далі посилав їй гроші, хвилювався, чекав.
І от одного дня прийшов від неї лист. Без привітання, без тепла. «Тату, не приходь на моє весілля. Там будуть лише заможні люди, а ти… просто не впишешся». І все.
Тарас Іванович перечитував ці рядки знову. Серце німіло. Він прожив все заради неї, а тепер — сором? Він не вмів поводитися за столом «по-столичному», але вмів носити її на руках, коли вона горіла в гарячці.
Та все ж він поїхав. Не на бенкет, а щоб глянути їй в очі востаннє. На весіллі він стояв осторонь, у потертому піджаку, з букетом садових троянд у газеті, що пахли дитинством.
Коли молоді приймали вітання, він підійшов, простягнув квіти, поцілував її у щоку і промовив:
— Щастя тобі, доню. Живи гідно.
І пішов, не чекаючи ні слів, ні вибачень.
Оленка завмерла. Гості сміялися, музика грала, а вона бачила лише спину свого батька, що йшов геть. Того самого, який віддав їй усе, а вона його відштовхнула.
Раптом сльози спалахнули у очах. Вона кинулась слідом, наздогнала його біля дверей.
— Тату, прости… Не знаю, що на мене накатило. Я думала, що когось принижу, а принизила лише себе. Прости, будь ласка. Ти — моя родина, моє серце.
Він нічого не відповів. Лише обійняв її. Міцно. І в цю мить Оленка зрозуміла, що жодні багатства не замінять цих рук, які ніколи не відпускали її. Що в погоні за чужим схваленням вона ледь не втратила те єдине, що варте любові.







