Було це давно, але досі болить…
Іван Петрович віддав усе своє життя одній меті — виростити з доньки людину. Після того як доля забрала його дружину — вона померла від серцевого нападу — маленька Олеся залишилася на його плечах. Тоді йому ледь перевалило за тридцять, і з тих пір він ніколи не думав про себе. Усі сили, весь заробіток, вся душа — усе йшло на донечку.
Жили вони в передмісті Чернігова, у старезній хаті його батьків. Грошей завжди бракувало — працював Іван на будівництві, підробляв вантажником, а вночі сторожив склади. Та робив усе, щоб у Олесі було дитинство. Бувало, займав у сусідів, щоб купити їй гарну сукню на свято, а то й цілими днями сидів голодний, лише б вона мала нові черевики до школи. І щоразу, коли бачив її радісну усмішку, відчував — живе недаремно.
Особливо яскраво в пам’яті залишився Новий рік — Олеся завжди чекала його з нетерпінням. У школі були вистави, вечорниці, подарунки. Іван ламав себе, щоб донька не почувалася гіршою за інших. Одного разу віддав останні гроші за білосніжне вбрання сніжинки, і того вечора Олеся сяяла на святі, справжня королівна. Вона обіймала батька й шепотіла: «Ти в мене найкращий».
Але час минав. Олеся закінчила школу із золотою медаллю та поїхала до Києва вступати до університету. Усе, як мріяла. Жила в гуртожитку, вчилася, підробляла — як усі. Та столичне життя почало змінювати її. Спочатку — манікюри, бренди, потім — знайомства з заможними. Почалися візити до дорогих ресторанів, елітних салонів. Батько далі помагав грошима, надсилав посилки, дзвонив, благав навідатися, але Олеся все рідше піднімала трубку.
Аж ось одного разу прийшов від неї лист. Без вітання, без тепла. «Тату, будь ласка, не приїжджай на моє весілля. Там будуть лише заможні гості, а ти… просто не впишешся». Усе. Ані пояснень, ані запрошення, навіть тіні подяки.
Іван Петрович перечитував ці слова знову і знову. Серце стиснулося. Він усе життя тягнув її, як міг. Не скаржився, не вимагав. Просто любив. А вона… знервувалася через нього. Соромилася батька, який, може, й не вміє тримати келих «по-київськи», але тримав її на руках, коли вона гарячкувала.
Попри біль, він сів на поїзд і поїхав. Не міг не поїхати — не щоб їсти торт з гостями, а щоб востаннє подивитися їй у вічі. На самому весіллі він стояв осторонь, у потертому піджаку, з букетом садових троянд, загорнутим у газету.
Коли молоді приймали поздоровлення, він тихо підійшов, простягнув квіти, поцілував у щоку й промовив:
— Щастя тобі, доню. Живи гідно.
І пішов. Не чекав ані подяки, ані пояснень. Не хотів принижуватися.
Олеся застигла. Наче час зупинився. Її наречений щось говорив, гості сміялись, грала музика, а вона дивилася на ту спину, що віддалялася. На того самого батька, який віддав їй усе, а вона… відмовила йому.
Сльози раптом розіллялися по обличчю. Вона зірвалася з місця, вибігла за ним. Наздогнала біля виходу.
— Тату, пробач. Пробач, я не знаю, що на мене напало… Я… була дурною. Мені здавалося, що когось можу збентежити. А збентежила лише себе. Пробач, будь ласка. Ти — моя родина, ти — моя найщиріша людина.
Він нічого не відповів. Лише обняв її. Мовчки. Міцно. І в ту мить Олеся зрозуміла — жодні мільйони не замінять цих рук. Що в метушні чужих очікувань вона мало не втратила найголовніше — любов того, хто любить тебе без умов. Завжди…
