Іван Коваль присвятив усе своє життя одному завданню виховати гідну доньку. Коли доля забрала його дружину через раптовий інсульт, маленька Оленка залишилася на його плечах. Йому було ще за тридцять, і з того часу він ніколи не думав про себе. Кожна крапля поту, кожна зароблена копійка, кожен зітк усе йшло на дівчинку.
Вони жили на околиці Львова, у старому будинку, що дістався йому від діда. Грошей завжди бракувало Іван працював на будівництві, розвантажував вагони, а в холодні ночі охороняв склади. Але він робив усе, щоб Оленка не відчувала себе гіршою за інших. Одного разу вліз у борги, щоб купити їй вишивану сукню на шкільне свято, іншого разу голодував, аби вона мала нові черевики. І щоразу, коли бачив її посмішку, розумів життя має сенс.
Найкраще він памятав Різдво Оленка чекала його, немов дива. У школі були конкурси, вдома скромна, але щира вечеря, подарунки, які дарували з любовю. Іван силкувався, щоб вона ні в чому не відставала. Одного разу віддав усі заощадження за білу, як сніг, сукню, і в той вечір Оленка сяяла на танцях, немов справжня княжна. Вона обійняла батька й прошепотіла: «Ти найкращий у світі».
Але час минав. Оленка з відзнакою закінчила школу й поїхала до Києва вчитися в університеті. Мрія збулася. Жила в гуртожитку, підробляла, як і всі студенти. Та столиця почала її міняти. Спочатку зявилися дорогі нігті, брендовий одяг, потім знайомства з багатими. Вона відвідувала ресторани, спа-салони. Батько далі надсилав гроші, збирав посилки з домашніми солодощами, дзвонив, благав навідатися. Та Оленка відповідала все рідше.
Аж одного дня він отримав повідомлення. Без звертання, без емотиконів. «Тату, будь ласка, не приходь на моє весілля. Там будуть лише багаті, а ти не впишешся». І все. Жодного пояснення, запрошення, натяку на вдячність.
Іван перечитував ці слова знову і знову. Серце стискалося. Він носив її на руках все життя. Ніколи не скаржився, нічого не вимагав. Просто любив. А тепер їй було соромно за нього. Соромно за батька, який, можливо, не вміє тримати келих шампанського, як багатії, але який тримав її в обіймах, коли вона горіла в гарячці.
Та, навіть поранений, він сів на поїзд і поїхав. Не міг не поїхати не заради весільного торта чи тостів, а щоб подивитися їй у вічі востаннє. На церемонії він стояв осторонь, у потертому піджаку, з букетом троянд із город
