— Не вдавайся в дурість. Де мати сховала перстень? Чи це ти його взяла? Говори! — Павло болісно стиснув плечі Марії.
Марія завжди вважала себе негарною. Коли бабуся вперше побачила новонароджену онуку в пологовому будинку, вона зідхнула:
— Іванчики гарні, а твоя донька, вибач, не буде красуньою. Назви її Марією. Так звуть мою матір, — сказала бабуся.
У дитячому садку всі дівчатка були милі, з великими очима, пухкими щічками та кучерявими білявими косичками. Марія ж була незграбною, з прямими, як солома, волоссям, яке постійно електризувалося й стояло дибки.
— Намучається бідна з такою зовнішністю. Навряд чи вийде заміж. Я ж казала — треба з розумом чоловіка обирати. А ти? — нарікала бабуся, заплітаючи рідкі косички, на які ледве трималися стрічки.
— Мамо, годі! З віком виправиться, — відповідала мати.
До дванадцяти років Марія не стала кращою. Висока, з куцим волоссям, вона виглядала ще більш невпопад серед одноліток. Хлопці дражнили її «жердиною». Вона закрилася в собі, не дружила ні з ким, читала книги вдома.
У десятому класі вона не пішла на новорічний бал. Сукня, куплена влітку, виявилася замала.
— Чому вдома? — запитала мати, повернувшись з роботи.
— Навіщо ти мене народила? Щоб я страждала? Хлопці жердиною кличуть, танцювати не запрошують. Я потвора! — викрикнула Марія в істериці.
— Донечко, і в красивих людей не завжди щасливо складається життя. Що робити, якщо так природа вирішила? Краса — не головне, — намагалася заспокоїти її мати.
— А що головне? Гроші? На гроші можна купити навіть зовнішність. Але в нас їх теж немає. Я не вийду заміж і не народжу дітей. Не хочу, щоб моя донька страждала, як я, — злісно відповіла Марія.
— Закохуються в зовнішність, а цінують душу, — сумно сказала мати.
— А в мене поганій характер, сама ж казала. Як може бути добрим характер, якщо всі від тебе тікають? Як від прокаженої. — У очах Марії стояли сльози. — Чому ти не вибрала батька красивішим?
Після школи Марія легко вступила б до університету, але подала документи в медичне училище. Коли в дитинстві вона лежала в лікарні з пневмонією, всі медсестри здавалися їй янголами у білих халатах. Волосся сховане під шапочками, вчитися треба менше, і хлопців там мало — ніхто не дражнитиме.
Училище вона закінчила з червоним дипломом. Пацієнти її любили. Уколу робила вміло, не поспілВона виконала обіцянку, дану Людмилі Петрівні, і, попри біль, зрозуміла — справжнє щастя не в зовнішності чи чужій любові, а в тому, щоб залишатися собою.
