Іди, щоб я тебе тут більше не бачила! гучно крикнула Клавдія Матвіївна, гупаючи важким блюдом із гарячими пирогами об стіл під розлогою яблунею та відштовхуючи сусідського хлопця. Щезай геть, Конику! Доки твоя мати буде вдавати, що тебе немає, ти тут шастаєш без діла!
Коник так усі називали худорлявого Сашка, справжнє імя якого давно не вживалось серед двору лише кивнув і потягся до свого ґанку, опустивши плечі.
Той старий жовтоцегляний дім на окраїні містечка, де ще пахло вишнями й пісним хлібом, поділений був на невеличкі квартири. Здебільшого тут мешкали три родини: Покотили, Семененки і Карпенки, де жила Катерина з сином-одинаком Сашком.
Семейство Карпенків завжди називали «половиною родини» якась воно було незавжди помітна, до неї звертались лише з потреби. Катерина ні для кого не була важливою, а її дитина тим більше.
У самої Катерини нікого, окрім Сашка, не залишилось. Училась вона виплачувати життю своє, наслідуючи терпіння й упертість землі під її ногами. Містечко спостерігало за нею боковим зором, а Сашко ставав обєктом кепкувань худюща, з довгими кінцівками, з великою головою, що трималась на тонкій шиї
Коник був дуже боязкий, але серце мав добре й чуйне. Не міг пройти повз чужий сум відразу кидався втішати, хоч потім і діставав прочухан від запеклих мам: їм не хотілося бачити поряд цього «страховиська».
Яке ж то страховисько довго не розумів і сам Сашко. Та одного дня мама принесла йому книжку про дівчинку Оленку із Смарагдового міста, і хлопчик упізнав у себе того самого Страшила.
Він не ображався. Радше, навпаки! Сашко вирішив якщо хтось так його кличе, отже, читали ту книжку й знають: Страшило був мудрий і добрий, усім допомагав і, зрештою, став головою чудового міста.
Катерина навіть не стала відмовляти сина од тих світлих думок. Вона розуміла у житті стільки болю і гіркоти, що хай хоч його дитинство буде сонячним.
Катерина любила сина настільки, наскільки могла сильно любити жінка, яка одного разу пережила біль зради. Пробачивши Сашків батька і ще там, у пологовому, прийнявши долю у вигляді невеличкого хлопчика, що зявився на світ «не таким», вона відважно відповіла акушерці:
Ви що ж таке вигадали? Мій син найкрасивіший у світі!
Чи хтось сперечається Розумним йому не бути
Це ми ще побачимо! гладячи писочок новонародженого, казала Катерина.
Два роки водила Сашка по лікарях із надією й притиском. Везла в район у старій «ПАЗівці», обдурюючи втому і байдужість, лише б синові випало те, чого не дісталось їй. І нехай співчуття у поглядах було надто очевидне Катерина не звертала уваги, відповідаючи різко кожному, хто хотів дати пораду:
Своїх у дитбудинок віддайте, якщо рахуєте знаєте краще! шипіла вона.
Сашко з часом вирівнявся й виріс тяжка худорба не відступила, велика голова була як і раніше, але хлопчик став майже таким, як інші. Катерина ж віддавала все найкраще, хоч і жила на мінімальну зарплату та із запасом терпіння. Лікарі, бувало, дивувались, як тоненька Катруся носить на руках свого худенького Коника.
Тобі б статуетку мами-богині дати! казала сімейна лікарка.
Яка з мене богиня, знизувала плечима Катерина. Мати має любити й дбати інакше не буває.
Коли Сашко пішов до першого класу, то вже вмів читати, писати й рахувати, та тільки заїкався. Учителька була сувора й швидко зрозуміла, що для слухання такого учня треба чималі нерви.
Досить, Сашко, обривала вона, передаючи читання іншому.
Коли ж Сашко перейшов до другого класу, йому дісталась інша вчителька Марія Іллівна. Вона теж уже була літня, але серце зберегла молоде, а любов до дітей невичерпну. Зрозумівши особливість Коника, попросила Катю сходити до хорошого логопеда й дозволила синові відповідати на все письмово.
Дивися, як ти чудово пишеш! У тебе справжній хист до слова! хвалила вона.
Катя не раз плакала від подяки й не могла нахапатись, як же Марія Іллівна так делікатно підтримує хлопця. Але вчителька всі проби подякувати зупиняла з усмішкою:
У мене така робота, моє завдання. А син у вас уміє чуйно відчувати!
До школи Сашко завжди поспішав. Біг усією стежиною, підстрибував, звідки й пішло прізвисько Коник. Сусіди хрестились:
О, біжить наш Коник, значить вже час і нам вставати. Тож дитина, бідолаха, і що Бог над ним так посміявся?
Катерина знала добре, що думають про неї й сина. Та старалась не витрачати життєві сили на образи знала: болото не перестане бути болотом від сварок.
Хутір їхній був невеличкий, із палісадниками під кожним віконцем, а найбільше Катеринський куточок вирізнявся із-поміж інших. Тут розквітали великі троянди, бузок наповнював повітря ранньою весною. Сам ґанок Катя виклала мозаїкою з уламків старої плитки її колись віддала директорка будинку культури.
Плитку? Бери, маю ж куди діти, сміялась директорка.
Катерина цілими вечорами носила ці уламки у тачці, куди саджала Коника, і створила з них щось дивовижне. Усе село приходило подивитись на це диво. Та важливими були не сусідські вигуки, а синівські долоні, які акуратно торкались кожного камінчика.
Мамо, як же тут гарно тихо казав Сашко.
У хлопчика радощів у житті було мало. Шкільна похвала, мамині вареники, ласка через голову й казка на ніч це були його скарби.
Друзів у Коника не було хлопчаки ганяли мяча, дівчатка крутились осторонь, а він книжки читав. Особливо суворою була сусідка Клавдія мала трьох онучок: Марічку, Ганнусю та маленьку Світланку.
Близько до них не підходь, і про це памятай! сварилась Клавдія. Не для тебе дівчатка!
Чого вона так лютує було таємницею для всіх. Катя радила синові триматися подалі:
Не треба її дражнити, сину, навіщо людей злити?
Сашко слухався, а коли йшов повз, тримав руки в кишенях і дивився вниз.
Та часом, як ото сьогодні, навіть він не міг проскочити повз Клавдію непоміченим. У неї був великий клопіт святкування іменин у найменшої й найулюбленішої онуки, Світланки. Стрічаючи Сашка, жінка спершу накинула на таріль рушник, а потім, придивившись до худого хлопчиська, раптом підкликала його і простягла пару пирогів:
Бери, їж! Тільки сиди в себе, доки мати не прийде! Та й, будь людиною, Конику, не муляй очі на свято.
Сашко подякував і швидко зник у хаті, хоч на душі стало тепло пироги з вишнями та солодке слово можуть зігріти навіть найхолодніше дитинство.
Світланка своє свято зустрічала в рожевій сукні весела, щебетлива, мов метелик у бузковому саду. Діти гуляли у дворі Клавдії, а згодом погнали м’яча до старого колодязя, що стояв за хатами. Сашко пішов до маминої спальні з вікна було видно всю галявину.
Він любив спостерігати не бігати, як інші, йому було затишніше біля книжки чи мами. І ось сидячи там, за підвіконням, він побачив, як Світланка бавиться біля самого колодязя. «На цю стару пастку давно слід обгородити чи засипати,» казала мама, та сільрада нічого не робила.
Сам Сашко до колодязя не підходив обіцяв мамі. Але коли він відволікся, а тоді знову кинув оком у вікно Світланки не стало! Більше її на майданчику не було, не сиділа й серед дорослих за столом.
Не зволікаючи, Сашко гайнув через весь двір. Серце тріщало від страху, ноги підкошувались, але він біг, мов на крилах. Діти навкруги навіть не помітили, коли Світланка щезла, і вже тим паче не звернули уваги на худого Сашка, який миттю підбіг до колодязя.
Притиснись щільно до стіни! гукнув він униз. Почувся глухий, кволий відголос.
Не вагаючись, Сашко опустився у темряву, чіпляючись худими руками за слизький зруб, ліктями здираючи собі руки, аж поки не дістав дівчинку.
Він не знав, як довго може триматись, чи почують його Єдине, що було ясно: Світланку треба рятувати, навіть якщо на це відпущено останні хвилини їхнього життя.
Не бійся, я з тобою! Хапайся міцно! Я буду кликати!
Допоможіть! вичавив він що є сили, вдихаючи запах вогкості й болота.
Поки на подвірї панувала метушня й дорослі шукали іменинницю, Сашко двічі встигнув зібрати силу й крикнути. На цей час Катя вже поспішала додому після зміни щось клалося на душу недобре, і вона, забувши й хліб купити, бігла межами хуторів до своєї хати.
Як тільки ступила на подвір’я, почула відчайдушний дитячий крик «Мамо!» і зрозуміла все без слів. Старий колодязь! Тут не було часу роздумувати Катя вхопила мотузку, що сушила білизну, й побігла на допомогу.
Зібравшись із силами, Катя кинулась у колодязь з мотузкою обвязаною навколо талії. Першою вдалося витягнути Світланку, а потім, серце тремтіло від жаху, знайшла сина, який уже ледве дихав.
Тягніть! закричала вона, й хтось із сусідів допоміг підняти їх нагору.
У селі ще довго обговорювали цей день. Сашка забрали до лікарні зламане зап’ястя, застуда Але він вижив, повернувся додому героєм. Світланка відбулася переляком і кількома подряпинами.
Синок ти мій, якби не ти ридала Клавдія, обіймаючи хлопчика.
Я просто зробив так, як треба було. Хіба ж не так чинять чоловіки? гордо відповідав Сашко.
Минуть роки худорлявий Коник впише своє імя ще не в одну героїчну сторінку. Уже потім, коли настане велике лихоліття, він рятуватиме життя не одним на позиціях, куди привозять поранених. Його ім’я тихо поважатимуть і друзі, і навіть колишні вороги.
І на питання «за що?» завжди відповідатиме коротко:
Я лікар. Так треба. Треба жити.
* * *
Ось така була Катруся жінка, що виростила сина посеред байдужості світу. Вона любила без меж і вірила: якщо дати дитині ласку, то навіть із найстрашнішого Страшила виросте людина світла й великої душі.
Чи потрібна для цього особлива сила? Зовсім ні. Лише любов.
А справжня велич у вчинках, а не в тілі чи славі. Коник, якого всі вважали диваком, зробив те, чого не зробили дорослі.
Бо доброта завжди знайде шлях. І кожен із нас себе може побачити у дзеркалі цієї історії: головне залишатись людиною, коли довкола холодніє світ.
Замисліться: чи не найважливіше у житті це доброта і ласка? Адже краса минає, а велич людини у її відвазі та щирості.
То чи памятаєте й ви випадки, коли хтось, названий слабким чи дивакуватим, ставав правдивим героєм?
Залишайтесь милосердними. Бо поки на світі є такі, як Катя і Сашко цей світ матиме надію.
