Не розумію, чому я стала його дружиною
Недавно ми зі Степаном одружилися. Я була впевнена, що він мене любить без міри. Мені здавалося, що це кохання без сумнівів і меж. Але все стало інакше через одну дивну подію, зовсім не схожу на зраду щось ще більш незрозуміле й дивовижне, як примарна нічна мрія.
Мабуть, це сталося тому, що я занадто йому довіряла. Я надто його ідеалізувала, пробачувала все, забувала себе. Він звик до такого ставлення, ходив із піднятою головою, а його гідність виростала, наче квітка на весняній повені. В його уяві я була тією, що завжди клониться перед ним, ніби у безмежній любові. Серед інших дівчат він не мав особливого успіху, та мені здавалося, хто б ще стерпів його дивацтва й невігластво?
Перед самим весіллям Степан раптом захотів побути один, поїхати відпочити, аби підготуватися до спільного життя. Я не знала, що робити просто змирилася, дозволила йому рушити у віддалені місця.
Як він потім розповідав, його потягло в Карпати, де дерева шепочуть невідомі легенди, мобільного звязку немає, а гірське повітря пянить, як вино. Він йшов стежками, здалеку дивився на пагорби, а я сиділа вдома, тужила, світанки та заходи сонця змішувалися в калейдоскопі очікування.
Через тиждень він повернувся. Я зустріла його, мов востаннє: борщ, вареники, узвар все найсмачніше, що лише можна вигадати за 200 гривень. Святкове світло у моїй душі запалилося, та наступного ранку сталася якась дивина.
Степан почав часто виходити до коридору то у другий, то у перший кут кімнати, ніби шукав щось невидиме під шафкою. Потім став пропадати із дому кілька разів на день, вигадуючи безглузді приводи: то за хлібом, то подивитися на курку сусідки. Одного дня, йдучи у магазин, я відкрила поштову скриньку і знайшла там листа звичайного, а зовсім не магічного. Було написано: Для Лесі. Від Степана. Відправлено, поки був у Карпатах.
Але зміст вразив мене так, ніби мене обдушили вечірні тіні:
Привіт. Не хочу тебе більше обманювати. Ти не моя людина. Я не бажаю провести життя поруч із тобою. Весілля не буде. Пробач мені, не шукай мене і не дзвони. Я не повернусь.
Коротко, гостро, як вечірній вітер.
І лише потім я певно зрозуміла: він увесь час слідкував за поштовою скринькою, ніби там захована його справжня душа. Я мовчки розірвала листа, запаливши його над кухонною плитою, і не сказала ані слова, не дала йому помітити, що щось трапилося. Але як мені жити з людиною, яка вже не хоче бути поряд? Чому він став моїм чоловіком і увесь цей час вдягав маску щасливої людини, обманюючи не лише мене, а й самого себе? Чому цей сон обернувся безглуздим лабіринтом із паперовими дверима?
