Не розумію тебе, доню, ти ж жінка, та й годі. У чому провина тієї маленької? Ну з іншої жінки то й що? Ти ж її виховуватимеш, вона ж тебе мамою називатиме. Так вийшло, але ти ж мудріша, кохаєш чоловіка полюби й його доньку.
Чоловікові подзвонили з опіки й сказали забрати рідну дитину, якої він ніколи не знав
Оленко, сядь, треба дещо важливе сказати, зітхнув Василь.
Сьогодні дзвонили з опіки, моя донька в дитбудинку, Олена аж підскочила:
Яка донька? Від кого? Ти жартуєш? не вірила своїм вухам.
Василь похилив голову:
Ні, Олю, не жартую. Шість років тому, коли ми з тобою щойно познайомилися, я зустрічався з Галиною. А коли у нас з тобою все серйозно завязалося покинув її.
Через рік вона мене знайшла, сказала, що в неї від мене Настунька.
Не повірив, пішов подивитися, а там і без аналізів ясно моя. Що з Галею сталося не знаю, мені просто подзвонили: забиратиму чи ні.
Олена хотіла закричати:
Ні, мені чужа дитина не потрібна! але в очах чоловіка побачила щось, що змусило промовити інакше:
Гаразд, давай спочатку відвідаємо її, разом, обережно сказала вона.
Василь зрадів, і того ж вечора вони вирішили їхати наступного дня.
Дівчинка була крихітною, тоненькою, з пошарпаним ведмедиком у руках. На всі запитання ховала обличчя в його шерсті. Олені вона не сподобалася, хоча й було її шкода. Не знала вона, чи то жалість, чи ревнощі до тієї жінки, що тепер перейшли на дитину.
Виявилося, Настю забрали у Галки вона пиячила, гуляла, забувала про доньку. Та все ж таки встигла сказати, хто батько.
Василь рішуче хотів забрати дівчинку. Олена намагалася його відмовити, але одного разу він розлютився:
Сама народити не можеш, то й мовчи. Я свою кров у дитбудинок не віддам. Не подобається йди, сам упораюся.
Боляче було слухати таке, але він мав рацію Василь мріяв про дитину, а вона не могла дати йому цього. У молодості лікарі сказали, що дітей їй не бути.
До того ж, вона його кохала. Він працьовитий, гроші в хату несе, майже не пє за такого багато хто би вхопився. А вона навряд чи знайде краще.
Коли Василь привіз Настю додому, одразу попередив:
Побачу, що ображаєш доброго не чекай.
Олена через силу почала доглядати за дівчинкою: вимила в лазні, одягла у вишиванку, заплела коси. Здавалося, на душі полегшало.
Але Настя була мовчазною. Сиділа в кутку, шепотіла щось ведмедикові.
Якась дика, скаржилася Олена сусідкам. Наче й не дитина, а тінь. І Василь тепер до неї, не до мене.
Раніше він із порога до неї з обіймами, а тепер до доньки. Спочатку втікала від нього, а потім звикла, ходить за ним, як хвостик.
Олена ревнувала. А одного разу, коли Настя гралася в дворі, Василь буркнув:
Ти до неї, як до речі якоїсь. А їй потрібна мама, не чужа тітка.
Тут Олену й прорвало:
Яка я їй мати? Ніхто вона мені! До мами піду, живите як знаєте!
Пішла. Думала побіжить слідом, благатиме повернутися. Але минув тиждень, другий мовчання.
Олена плакала, а її мати, врешті, сказала:
Доню, ти ж жінка. У чому провина тієї дитини? Полюбиш чоловіка полюби й його кров.
Олена повернулася. Застала Василя в гара
