Мене звуть Ганна Іванівна, мені шістдесят два роки, і вже не перший рік я страждаю від думки, що стала чужою у житті власного сина. А це через те, що його дружина — моя невістка Оксана — робить усе, щоб мертвим листям мене викреслити з їхньої родини. І знаєте, що найбільше болить? Я їй нічого поганого не зробила. Ані слова. Ані погляду. Ані докору. Лише добро, тепло і щире бажання стати рідною. Але у відповідь — тиша. Лід. Зачинені двері.
Коли мій син Андрій повідомив, що збирається одружуватися, я, звичайно, захотіла познайомитися з його обраницею. Я завжди мріяла, що прийму дружину сина як рідну дочку — з любов’ю, турботою й повагою. Але Андрій тоді ніяково промовив:
— Мамо, Оксана ще не готова зустрічатися. Вона соромиться.
Я зрозуміла. Ну, буває, подумала. Може, дівчина скромна, несмілива. Але коли почали готувати весілля, я вже не витримала. Прямо сказала синові:
— Я що, твою дружину вперше побачу на весіллі? Це як? Я ж не якась далека тітка з вулиці!
Тоді Андрій, з мукою, але умовив Оксану завітати до мене. Я чекала. Хвилювалася. Приготувала смачний обід, серветки гарні, квіти купила — щоб якось зблизитися. А у відповідь… Оксана просиділа мовчки. Жодної усмішки, жодного погляду, навіть «дякую». За увесь вечір вона не вимовила й десяти слів. Ніби сиділа під примусом. Я списала все на хвилювання. Але серце вже стиснув холод.
Після весілля вони оселилися окремо. Молодці — оформили іпотеку, купили двокімнатну. Я не лізла, не нав’язувалася. Живуть — і добре. А потім, через півтора роки, народився Матвійко. Моє сонечко, моя радість.
Я сподівалася, що з народженням дитини ми з Оксаною станемо ближчими. Ну не може ж жінка, ставши матір’ю, бути такою відчуженою. Але стало гірше. Тепер, коли я дзвоню і кажу, що хочу завітати, Оксана відповідає сухо:
— Нас не буде. Ми поїдемо.
А потім син мені розповідає, що вони увесь день були вдома. І я розумію — мене просто не хочуть бачити.
Але я не здавалася. Купувала онукові іграшки, книжки, одяг. Привозила фрукти, домашнє печиво, намагалася підтримати, додати трохи тепла. Адже у них іпотека, труднощі, Оксана у декреті… Та все марно. Коли я приходжу, вона навіть по-людськи не вітається. Просто йде до кімнати і зачиняє двері.
Я сиджу на кухні з сином і онуком. П’ємо чай, граємося, спілкуємося. А вона — ніби нас і немає. Як так можна? Я ж із добром! Ніколи не казала їй нічого образливого. АлеЯ сиджу й думаю: може, одного разу вона зрозуміє, що родина — це не лише стіни, але й серце, яке треба відкрити.
