— Мамо, ну що ти знов за своє! — Олеся роздратовано вдарила долонею по столу. — Ми ж домовились, що ти допоможеш з кредитом!
— Нічого ми не домовлялись, — спокійно відповіла Надія Іванівна, не припиняючи розмішувати чай. — Ти сама вирішила, що я вам допомагатиму.
— Та як же не домовлялись? — обурилася донька. — Ти ж сказала, що подумаєш!
— Подумала. І вирішила, що не буду.
На кухні запала напружена тиша. Олеся дивилася на матір розплющеними очима, наче не вірила у почуте. Зять Тарас невпевнено переступав біля холодильника, явно відчуваючи себе не в своїй тарілці.
— Мам, але у нас ж складна ситуація, — почала знову Олеся, намагаючись говорити м’якше. — Тарас роботу втратив, я в декреті з Марічкою. Грошей зовсім нема, а банк не чекає.
— А чому ви раніше про це не думали? — Надія Іванівна поставила чашку на блюдце. — Коли кредит брали на це ваше авто, я вас попереджала.
— Яке авто? — спалахнула Олеся. — Це ж не машина, а старий рухом! Нам їзди не на чому було!
— На тролейбусі їздили б. Я тридцять років на тролейбусах їздила, і нічого, жива.
— Мамо! — Олеся зірвалася зі стула й почала неспокійно ходити по кухні. — Ти що, серйозно вважаєш, що ми маємо з дитиною по маршрутках трястися?
— А чому б і ні? Я тебе сама виростила, працювала від ранку до ночі, і ні в кого про допомогу не благала.
Тарас нарешті наважився втрутитися.
— Надіє Іванівно, ми ж не просимо подарувати гроші. Ми їх повернемо, як тільки я роботу знайду.
— Коли знайдеш? — без злости, але рішуче запитала вона. — Місяць шукаєш, два, півроку? А кредит щомісяця платити треба.
— Я обов’язково знайду. У мене диплом є, досвід.
— Звісно, знайдеш, — кивнула Надія Іванівна. — Тільки не факт, що скоро. А я що робитиму без грошей? На повітрі жити?
Олеся різко обернулася до матері.
— У тебе пенсія нормальна! Вісім тисяч гривень! Ми просто просимо допомогти з платіжем — три тисячі. У тебе ж залишиться п’ять!
— На що залишиться? — Надія Іванівна дістала зі шухляди зошит і окуляри. — Давай порахуємо. Комуналка — дві тисячі. Ліки — тисяча, а то й більше. Їжа — дві тисячі мінімум. Це вже п’ять. А одяг? А якщо щось зламається? А якщо захворію і треба буде до платного лікаря йти?
— Мамо, ну ти ж не кожного місяця одяг купуєш, — намагалася заперечити Олеся.
— А взуття? А білизна? А якщо пралька зламається чи холодильник? На що куплятиму?
— Ми тоді допоможемо, — пообіцяв Тарас.
Надія Іванівна глянула на зятя з легкою посмішкою.
— Ти, Тарасе, добрий чоловік, але допомагати вам буде нічим. Самі просите.
У кімнаті заплакала дитина. Олеся кинула на матір сердитий погляд і пішла до доньки. Тарас залишився на кухні з тещею.
— Надіє Іванівно, я розумію, що незручно просити, — тихо сказав він. — Але ми дійсно в глухому куті. Банк уже дзвонить щодня, погрожує забрати машину.
— І правильно робить, — спокійно відповіла вона. — Не треба було кредит брати на те, що вам не по кишені.
— Але ми ж родина. Хіба родина не має допомагати одна одній?
— Має. Тільки я вже допомогла. Тридцять років доньку ростила, на ноги ставила, освіту дала. Квартиру їй подарувала, коли заміж вийшла. Думала, тепер моя черга спокійно жити.
Тарас похилив голову. Олеся повернулася на кухню з дитиною на руках.
— Мамо, невже тобі не шкода онучку? — спитала вона, колишучи малу. — Що, якщо нас на вулицю виженуть?
— Ніхто вас на вулицю не вижене, — втомлено сказала Надія Іванівна. — Годі театр влаштовувати.
— Як не вижене? А якщо кредит не платитимемо?
— Машину заберуть, і все. А житимете в тій квартирі, що я вам подарувала.
— Але без машини як ми з роботи добиратимемося?
— Так само, як мільйони людей. На метро, на маршрутках.
Олеся сіла на стілець і міцніше пригорнула доньку.
— Мамо, ну чому ти стала такою жорсткою? Раніше ти завжди нам допомагала.
— Раніше я працювала і могла собі це дозволити. А тепер живу на пенсію, яку сама заробила.
— Але ти ж не злидні! У тебе й заощадження є!
Надія Іванівна уважно подивилася на доньку.
— А звідки ти знаєш про мої заощадження?
Олеся почервоніла й відвела очі.
— Ну… я випадково бачила твою книжечку.
— Випадково? — голос Надії Іванівни став холодним. — Ти рилася в моїх речах?
— Та ні ж! Просто вона на столі лежала, коли я до тебе приходила.
— Лежала у закритому ящику. Значить, все-таки рилася.
— Мамо, ну яка різниця! — махнула рукою Олеся. — Головне, що в тебе є гроші, а ми в боргах тонемо!
— І що з того, що є? Це мій запас на старость, на хвороби, на чорний день.
— На який чорний деньОлеся гірко заплакала, зрозумівши, що мати сказала правду — у кожного свій шлях, і тепер їй доведеться йти своїм, не покладаючись на чужий кошт.
