У селі Кам’янка, загубленому серед донецьких степів, бабу Мотрю не любили. Вона сама трималася осторонь людей, і то ще м’яко сказано. Ненавиділа вона їх, і в цьому селяни були одностайні. Здоров’ям Мотря могла змагатися з тягловим волом: плечиста, на ріст вища за багатьох місцевих чоловіків, вона змушувала їх піднімати голови, щоб зустрітися з нею поглядом. Але того погляду ніхто не шукав — на привітання вона не відповідала, бурчала щось під ніс і йшла далі, не піднімаючи очей. А точніше, не опускаючи — зріст у неї був богатирський.
Жила Мотря в центрі села, у старій хаті, яку, як пам’ятали діди, збудував її батько. Двір оточував глухий тин, такий високий, що зазирнути за нього наважувалися одиниці. Баба Мотря була швидкою на розправу. Одного літнього вечора п’яні парубки з цікавості спробували перелізти через паркан — подивитися, як живе ця самітниця. Мотря, побачивши їх у вікно, вийшла на ґанок із рушницею, що дісталася від батька, і, не кажучи ні слова, вистрілила над їхніми головами. Відтоді її подвір’я обходили стороною.
Господарство у Мотрі було немалим: кури, гуси, кролі, дві кози. Селяни шепотіли: «Навіщо їй стільки? Пенсії вистачило б, а вона все жадібничає». Птах і кролів Мотря забивала сама, везела на ринок у райцентр, де все розпродувала за день. Гроші ховала за пазуху й поверталася до своєї міцної хати. Із козячого молока робила сир за старовинним рецептом — дорогий, але, казали, у місті у неї були постійні покупці. Птах — чистий, кролі — товсті, яйця — великі, усе без обману. Мотря ціну не знижувала, але товар брався охоче.
Коли у селі згадували про неї, старі люди згадували: Мотря завжди була похмурою. Мати її померла, коли дівчинка ще повзала по полу. Залишилися вони з батьком — таким самим здоровенним і нелюдимим. Через кілька років він привіз мачуху з сусіднього району, але та, проживши місяць, втекла з валізою на станцію. Хтось шепотів, що через Мотрю вона не вжилася. Так і залишилися батько з дочкою удвох. Коли Мотря підросла, батько поїхав у місто торгувати — і пропав. Чи вбили його, чи пішов за втіклою дружиною — ніхто не знав. Мотря залишилася сама. Назавжди.
За чоловіка вона не вийшла. «Хто ж таку витримає?» — торочили у селі. Роки йшли, люди вмирали, народжувалися нові, а Мотря ніби застигла в часі. Навіть сивина її не торкнулася — голову завжди вкривала хустка, з-під якої визирали лише масивний підборіддя, гачкуватий ніс і густі чорні брови, ніби витесані з каменю.
Однієї зимової ночі у сусідів, Шевченків, загорівся дім. Мотря, не кажучи ні слова, з’явилася з багром і, поки пожежні їхали, разом із господарями гасила полум’я. Вона так спритно розкидала палаючі колоди, що будинок потім зібрали майже зі старого матеріалу — нічого не встигло згоріти. Сусіди дякували, але Мотря лише буркнула щось і пішла, не озираючись.
Коли Мотря померла, у село з райцентру приїхала директор дитячого будинку №5, Ганна Яківна, з трьома виховательками та десятком дітей. Селяни, більше з цікавості, аніж з горя, юрбою повалили у її двір. Там відкрився ідеальний порядок: курник, клітки для кролів, сарай для кіз — усе, як у закордонних журналах. У хаті — стерильна чистота, але пустота. Стіл, стілець, залізне ліжко з провислою сіткою, похилий буфет з однією тріснутою тарілкою, ложкою, ножем і склянкою без ручки. Біля вікна — стара лава, блискуюча від часу, а на печі — акуратно складений одяг. І все.
На столі лежав конверт, підписаний твердим почерком: «Ганні Яківні Ковальчук від Мотрі Іванівни Гончар». Директор взяла конверт, розкрила й прочитала аркуш, вирваний із зошита. Пізніше вона розповіла: двадцять років Мотря щомісяця перераховувала дитячому будинку гроші — немалі, вони дуже виручали. У записці було написано: «Будинок, господарство та все майно заповідаю дитячому будинку №5. Діти провини не мають».
Селяни мовчали, дивлячись на порожню хату. Хтось пригадав, як Мотря, ще дівчинкою, сиділа біля річки, дивилася на воду, ніби когось чекала. Хтось прошепотів, що батько її, може, і не пропав, а втік, кинувши доньку саму. А вона, замкнувши серце, все життя несла той тягар. І лише дітям, чужим і безневинним, віддала все, що мала…
