Нещодавно я зустріла жінку, що повільно крокувала старими вуличками Львова, тримаючи за руку свою чотирнадцятимісячну донечку, яку звали Богуслава. Довкола розливалося мяке світло світанку, а з кавярень, немов крізь туман, долинали запахи свіжої випічки й мелодії шарманщика. Вона йшла, ніби крізь скло, не реагуючи на шелест листя чи ледь чутні голоси довкола. Якби я не крикнула їй: “Оксано, це ж я!”, вона б оминула мене, мов привид. Коли ми зустрілися очима, її обличчя спалахнуло радістю, але майже відразу ця радість згасла, поступившись якомусь сірому спокою. Я запитала: “Що сталося?”, і вона, наче героїня Марчука, почала промовляти до мене, ніби розчиняючись у пригадуванні.
Вона з Артемом побралися з великого кохання; часи їхніх зустрічей були мов вечірні прогулянки біля Порохової вежі тихі, повні чекання і дива. Після весілля Артем носив її на руках, ніби оберіг із колядки. Вони шукали миру й злагоди, навіть коли життєві шляхи несподівано розбігалися мов львівські трамваї.
Та коли народилася донечка, усе почало змінюватися найнесподіваніше. Артем нарешті відчув, як це бути татом, але виявилося, що тінь цієї ролі лягла на нього важчою, ніж думав. Він працював із дому їхня кімната часто звучала криками дитини, замість кроків старого годинника. Оксана майже все робила сама, хоча інколи і Артем допомагав не зовсім охоче.
Коли Оксана була у відпустці по догляду за дитиною, сімейний бюджет суттєво звузився, мов шнурівка на вишиванці. Артем почав звалювати на неї всю турботу про дитя, нарікаючи на брак гривень ще й вимагав, щоб вона швидше повернулася на роботу і дозволила бабусі Богуславі доглядати за малою. Оксана запевняла старенька мама не впорається, але Артем, ніби вперше чув українське слово, не зважав, переконуючи: “Грошей треба більше, Оксано”. Він навіть порівнював всі можливі дитсадки по всьому Львову, аби тільки самому не лишатися вдома з малою. З часом перестав давати Оксані гроші на продукти купував усе сам, бо, мовляв, вона їх тратить на дурниці.
Оксана ж почала рятуватися довгими прогулянками із донькою від Парку Івана Франка аж до ставу у Стрийському парку, щоб вдома не бачити мовчазного роздратування чоловіка.
Коли вона запитала моєї поради, я відчула себе ніщасливо розгубленою. Що їй сказати? Розійтися? Це не мислилося Оксана сильно любить Артема і занадто звикла до нього. Та й донька зростає, а вона хоче, щоб мала Богуслава бачила щодня й маму, й тата. А ще втомилася від постійних докорів, мовляв, вона ні в чому не винна, а грошей все одно мало.
Попрощалася з нею мовчки, тільки кивнувши головою й прошепотівши: “Тримайся, Оксано, все мине”, “Тут, у Львові, час лікує навіть найдавніші рани”. Правда, дуже сподіваюся, що бодай уві сні їй стане легшеВона посміхнулася крізь сльози й, здавалося, трішки випросталася так, як це іноді буває, коли вітер з Руської несподівано кидає тобі в обличчя запах акації й аромат кави. Богуслава у той момент сильно стисла мамину руку й довірливо підняла на неї очі. Оксана провела пальцями світле волоссячко доньки й мовила:
Я навчу її сміятися навіть тоді, коли раптом йде дощ. Вона в мене, як новий витвір у Львівській майстерні: ще незавершена, але вже прагне сонця. Може, і мені варт спробувати знову просто вірити, і все
Я бачила, як у її погляді зявилася тиха рішучість. Вона не обіцяла собі великих змін, не загадувала майбутнього, але вже зробила перший крок не відмовилася від надії. За нами прокричав трамвай, десь поруч розсипався сміх студента на лавці, Богуслава потягнулася до голуба на тротуарі.
Ми розійшлися у різні боки, але я знала: у цьому місті, поки ранки пахнуть кавою, а жінки ведуть своїх дітей крізь світанковий туман, завжди буде місце для нової історії історії про тих, хто не відмовляється від любові, навіть коли вона ховається за сірим спокоєм.
