Нічия вина, або Так зірки зійшлися
Ярослав притримав двері ресторану, пропускаючи дружину вперед. Двері плавно зачинилися, заглушивши музику та гамір п’яних голосів. У далині миготіла нерівна смуга вогнів міста, до якої через темряву простягалася звивиста доріжка ліхтарів.
— Ти блідий… Може, все ж таксі візьмемо? — запитала Оксана.
— Не треба, самі дійдемо. Просто спекотно було в залі. Зараз провітримось і поїдемо. — Ярослав обійняв дружину.
— Та ж ти випив… — не відставала Оксана.
— Та я майже нічого, до того ж ще на початку вечора. Усе вже вивітрилося. І машин ночами мало. Не хвилюйся, — заспокоїв її Ярослав.
— Мама дзвонила. Данилко без нас не лягає, чекає, — зітхнула Оксана. — Я втомилася.
— Тоді поїдемо? Півгодини — і будемо вдома. — Ярослав дістав з кишені піджака ключі, натиснув кнопку брелка.
Глибоко на парковці їхня «Хюндай» відповіла сигналом і кілька разів блиснула фарами.
Ярослав виїхав з парковки заміського ресторану і впевнено попрямував до міста. На сусідньому сидінні Оксана витягла втомлені ноги, відкинула голову на підголовник — тепер можна не думати про зачіску.
— Гарне весілля в Павла вийшло, так? Але наше було краще, — промовив Ярослав, дивлячись у заднє дзеркало на віддалені вогні ресторану.
— Якщо чесно, я його майже не пам’ятаю, — відповіла Оксана, заплющивши очі.
— Я теж.
— Своє весілля ніхто не пам’ятає. Може, тому воно й здається найкращим.
— Певна річ, — усміхнувся Ярослав.
— Думаю, мамі треба залишитися у нас. Доки доїдемо, поки ти відвезеш її додому… — Оксана позіхнула.
— Звичайно, хай залишається. Я теж ледве тримаюся.
— Я ж казала — треба було таксі взяти. Ніколи мене не слухаєш, — слабим голосом сказала Оксана.
— Пізно, вже їдемо. Не хочу завтра знову сюди повертатися за машиною.
Оксана не відповіла. Вона сиділа із заплющеними очима, мріючи швидше дістатися додому: переодягнутися, зняти тісні туфлі, які натерли ноги, взути м’які капці, прийняти душ…
Якби вона відкрила очі, то побачила б, як Ярослав стиснув кермо, напружено вдивляючись у дорогу. Його бліде чоло вкрилося потом, а дихання стало нерівним. Оксана нічого цього не бачила.
Ярослав не сказав їй, але вже жалкував, що сів за кермо. Він відчував, як серце стискається від болю, проштовхуючи кров по судинах. З кожним ударом біль посилювався, дихати ставало все важче. Зупинитися? Ні, краще доїхати додому і лягти…
Уздовж дороги стіною темніли дерева, а місто дражнило — не наближалося, а ніби віддалялося. Ярослав додав газу, але в цю мить біль розірвав груди, у очах потемніло. Удар оглушив околицю сплячого міста, але Ярослав цього вже не почув.
Водій фури вискочив із кабіни й кинувся до зім’ятого автомобіля. Одразу зрозумів — водій мертвий. На сусідньому сидінні сиділа жінка. Він спробував відчинити двері — заклинено. Просунув руку крізь розбите вікно, намагаючись знайти пульс. Та що там — пальці тремтіли.
Він викликав «швидку» і став чекати.
Його виправдали. У крові загиблого водія виявили алкоголь, а розтин показав, що він помер від інфаркту ще до зіткнення, через що машина вилетіла на зустрічну…
Водій фури прийшов до лікарні, щоб дізнатися про ту жінку. Їй зробили дві операції, але потрібна ще одна — замінити розтрощений кульшовий сустав. Інакше вона залишиться інвалідом. Але на операцію потрібні гроші.
* * *
— Андрію, нарешті ти прийшов! Я знайшла чудову квартиру! Усе, як мріяли: п’ятий поверх, вантажний ліфт, будинок у центрі, гарне планування. Ремонту, звісно, багато, але я добре збила ціну. Завтра поїдемо дивитися. Скільки у нас на рахунку? Якщо ти не знімав, має вистачити, — радісно говорила Ганна, поки Андрій роздягався, мив руки.
Вона стояла на його шляху, намагаючись зустріти його погляд.
— Почекай, Галю, — Андрій відсунув її і вийшІ потім вони усміхнулися один одному, адже життя, як і та дорога, завжди знаходить свій шлях.
