Не вчіть мене, як правильно жити

Оксано, відпусти мене! Я з ними вже жити не можу. Це не дім, а гула глуха, схлипувала молодша сестра, стоячи на порозі.
Виглядала Ксенія, як наречена, що втекла від весільної церемонії. Туш розмазалася по щоках, губи трясуться В руках ручка велетенської валізи на колесах.
Так, постій Оксана позіхнула сонно й мляво відступила. Що сталося?
Вони мені життя не дають, Оксано! Не уявляєш, що там коїться. От вчора я прийшла о десятій вечора, а не о девятій тато влаштував допит, нюхав, як ловча собака! Мама досі не навчилася стукати у двері. Винаситься, коли я переодягаюсь, сиджу з друзями, спілкуюсь голосом У мене взагалі немає власного простору!
Ксенія тараторила, захлинаючись від обурення. Поки що її слова були справедливими. В двадцять років тотальний контроль видається пеклом. Кому б сподобалося, якщо батьки перевіряють кишені, вриваються в кімнату та змушують відзвітувати за кожен крок?
«Туди не ходи, оце не їж, із тим не дружи»! Ксенія не зупинялася. Я вже не дитина, мені двадцять. Я маю право жити, як хочу, а не як їм зручно. Сьогодні сказала, що залишаюся у подруги готуватися до екзамену тато: «Яких ночівок, вдома готуйся». Це нормально? Я що, у пятому класі?
Оксана слухала, стримуючи зітхання. Було навіть трохи шкода сестру. Батьки справді старомодні, тривожні й гіперопікуючі.
Ще й Оксана сама це пройшла. В двадцять теж бунтувала. Не подобалось, що тато сидить під вікном до одинадцяти, а мама перевіряє, одягла чи шапку. Але Оксана вирішила радикально.
Я перевожуся на заочне, оголосила вона сім років тому. І переїжджаю.
Куди? На що ти житимеш? мама розгубилась.
Подруга працює в салоні, їм потрібен адміністратор. Знімемо кімнату на трьох. Впораємося. Ну, не впораюсь повернуся.
Оксана впоралася. Довго їла річну гречку, спала на старому дивані, але ніхто не казав, коли вкладатися спати. Батьки хотіли допомогти грошима, привезти харчі, вона відмовлялась.
Все добре, сама впораюсь, повторювала вона.
Тоді ж їй подарували ключі від бабусиної двокімнатної. Це було скоріше визнання її самостійності, ніж подарунок.
У Ксенії все йшло інакше.
Два роки тому померла друга бабуся. Двокімнатна залишилась у спадок Ксенії. Молодшій було вісімнадцять.
Ось і все! заявила Ксенія, отримавши спадок. Я тепер завидна наречена, можу жити окремо!
Батьки переглянулись.
Ну Загалом, квартира твоя, тато задумливо. Комуналка зимою не менше шести тисяч гривень, якщо економити. Їжа… Якщо не шикувати, гривень десять тисяч. Проїзд, одяг, косметика, інтернет… Разом, щоб жити окремо й далі вчитися на платному, тобі треба щонайменше сорок тисяч в місяць. Де візьмеш?
Ксенія кліпала віями. Відповідати нічого вважала, що робить світові велику ласку, навчаючись на кошти батьків.
На цьому все обірвалося, хоча Ксенія й не дуже хотіла переїжджати. Але її зачепило інше батьки почали здавати ту двокімнатну, гроші забирали «для себе»: на оплату навчання, комуналки, їжі та одягу для Ксенії. Іноді давали кишенькові, але вона все одно була незадоволена. Хотіла й жити окремо, й нічого не робити.
Оксана згадала ті скандали й прискіпливо подивилася на сестру. Нова куртка, шкіряні чобітки, гарна сумка Ксенія більше походила на принцесу, якій просо під десятьма матрацами докучає.
Вони забрали у мене ключі від автівки, пролила сльози Ксенія. Сказали, поки «хвости» не закрию, їздитиму громадським транспортом! Уявляєш? На автобус! Чекати мінімум півгодини!
Який жах, сухо сказала Оксана, спостерігаючи за сестрою. Ну і що тепер?
І співчуття почало потроху танути.
Я у тебе поживу. Поки не заспокояться й не вибачаться. У тебе ж двокімнатна, місця достатньо. Не заважатиму, чесно тихенько сидітиму й учитимуся
Оксана пригубила губи. Не хотіла на сестру наговорювати, але щось тут було не так.
Ксенія, зітхнула вона. Давай серйозно. Ти хочеш жити, як я? Без контролю, без питань, без комендантської години?
Звісно! очі Ксенії блиснули. Хочу сама вирішувати, коли йти додому і як одягатися.
Чудово. То чому ти не зняла квартиру? Або кімнату в гуртожитку?
Ксенія здивовано моргнула. Питання видалось їй абсурдним.
В сенсі? Грошей же нема. Я студентка.
Саме так студентка денної форми, яка живе за батьківські гроші. Їси їхню їжу, носиш їх одяг, їздиш на авто, що тато заправляє, загинала пальці Оксана. Свобода, Ксенія, дорого коштує. Я у твої роки вже працювала й вчилася. А ти хочеш і рибку зїсти, і кісточкою не подавитися.
Ти Ти що, не пустиш мене?
Оксана зітхнула.
Спочатку зателефоную мамі, сказала вона. Хочу всю історію почути з її вуст.
Ксенія помялась, але не зупинила сестру.
Було вже пізно, але мама ще не спала. Розмова вийшла емоційною та різкою, Оксана перемкнула на гучний звязок. Виявилось, що ключі забрали й обмежили прогулянки через не просто хвости вже стояло питання про відрахування.
Препод викладачі ставляться до мене упереджено! Казала Ксенія, почервоніла.
Ага, тільки інші якось здали, а ти ні, парирував тато. Думала, до сестри приїдеш і далі байдики бити будеш?
Тато правильно говорить, Оксана глянула на Ксенію. Я тут боржників не ховаю. І нянькою бути не хочу.
Ксенія глянула злісно.
Ах так?! Всі проти мене? Ну й добре буду жити у своїй квартирі! Зганяйте орендарів, житиму сама, і ніхто слова не скаже!
Настала тиша. Ксенія переможно підняла підборіддя, ніби загнала батьків у кут.
Добре, спокійно відказала мама. Не проблема.
Ксенія аж підскочила.
Справді? Виганяєте? Завтра?
Ну, не завтра, але як по договору, тато. У них є два тижні. Тим часом поживеш у нас, закриєш сесію. Але, Ксенія Ти ж розумієш, що житимеш самостійно?
Ну, так сестра насторожилась.
Оренди більше не буде, тому тато зробив паузу. За навчання платиш сама. За комуналку у квартирі сама. Як і за їжу, одяг, інтернет і все інше. Ми тобі ані копійки не дамо. Ти ж доросла живи як доросла.
Обличчя Ксенії витяглося від здивування. Було видно, вона гадала, що батьки все одно допоможуть.
Але я ж навчаюсь! Не можу працювати! У мене денна!
Оксана теж навчалась, згадала мама. Перейшла на заочну й працювала. Вибір за тобою хочеш жити сама? Будь ласка. Але й витрати твої. Або живеш із нами за нашими правилами, і ми тебе забезпечуємо. Третього не дано.
Ксенія глянула на Оксану, шукаючи підтримки, але зустріла іронічний погляд.
Ну що, сестричко? всміхнулася Оксана. Ласкаво просимо у доросле життя. Рибка з кісточкою, правда?
Минуло пів року. Спілкування з сестрою звелося до формальних «як справи» й «все нормально». Оксана знала лише, що Ксенія не живе з батьками, й більше не втручалась. Побоювалася, що знову почнуться спроби викликати жалість і сісти на шию.
Одного дня Оксана зайшла до кавярні біля Центрального парку, рятуючись від дощу. За стійкою стояла Ксенія.
Вам середній капучино без цукру? втомлено, але ввічливо уточнила молодша сестра.
Виглядала зовсім інакше: зникли штучні вії та блискучий манікюр, коротко обрізані нігті, зелений фартух і бейджик кавярні. Під очима темні тіні, які не приховав навіть тональний крем.
Привіт, посміхнулася Оксана, відчуваючи дивну суміш співчуття й поваги. Так. І круасан, якщо є свіжий.
Ксенія кивнула без посмішки й взялася до роботи.
Свіжий. Ще зранку привезли.
Все робила швидко, підістроюючись під вимоги, вже не вимагала, щоб весь світ зупинився заради неї.
Як сесія? Оксана запитала, поки сестра збивала молоко.
Закрила, буркнула Ксенія. На заочне перейшла. Там легше. Мама дзвонила недавно, питала, чи продукти не принести. Я сказала не треба. Сама впораюся.
Оксана підняла брову.
Це ти така горда стала?
Не горда, а розумна. Якщо прийму почнуть знову докучати: чого підлогу не мила, чому на полицях пил, мене це не треба. Краще зїм вівсянку на воді, але ніхто не бурчить над душею.
Оксана хмикнула. Ксенія поставила чашку.
З вас триста пятдесят гривень.
Оксана приклала картку. Пролунав писк.
Важко? тихо запитала старша сестра.
Ксенія на мить застигла. В очах промайнуло щось дитяче, таке, як у той вечір із валізою. Але швидко взяла себе в руки.
Нормально. Зате ніхто не повчає. Машину я продала, до метро ходити швидше й дешевше.
Ти молодчина, Ксенія. Справді.
Сестра криво посміхнулась.
Ага, молодчина Тільки іноді засинаю прямо тут. Іди, бо ще оштрафують за розмови.
Оксана сіла біля вікна. Дивилася, як Ксенія відчайдушно натирає стійку до скрипу.
Що ж, сестра отримала те, чого хотіла: доросле життя без батьківського контролю. І це було не так уже й погано. Просто у рибки кісточки гострі, й тепер доводиться кожен шматочок ретельно пережовувати.
Оксана допила каву, дістала з гаманця тисячну купюру, поклала її під серветку, винесла посуд і пішла.
Це був не подачка бідній родичці, а чайові доброму баристі, що нарешті відчув баланс між тим, що хоче, і тим, що є.