Незавершена операція
Микола не вийшов, а вивалився з машини. Хоч провів лише три звичайні операції, але відчував себе так, ніби цілу зміну тягав мішки. Спина німіла, голова гула, очі горіли, як після безсонної ночі.
Дома він повалився на диван, навіть не роздягнувшись, закрив очі й миттєво провалився у сон. Збудив його нав’язливий дзвінок телефону. Шия затерпіла від незручної пози, підвестися не було сил. «Тьху… Схоже, захворів», — подумав Микола й із трудом розліпив повіки.
Телефон замовкав на секунди, а потім знову вибухав надокучливою мелодією. «Треба було давно її змінити». Нехотя він дістав мобільник із кишені куртки.
— Так, — хрипко відповів він, прокашлявшись. — Так, — повторив уже твердіше.
— Миколо, я в аеропорті. Літак через годину. У батька інфаркт… Будь другом, підміни, га? Більше нікого попросити, — почув у трубці голос колеги й друга Андрія Шевченка.
— Я… погано себе почуваю. Захворів. Позвони Олегові.
— Та годі тобі. Випий кави, ліки. У Олега дружина, сам знаєш, позачергову зміну сприйме як зраду. Василь ще зелений. Петренко двох змін підряд не потягне — літа вже не ті. Я туди й назад. Післязавтра повернуся. Виручиш? Відпрацюю за тебе.
«От тобі й на. Помирай, але друга рятуй», — подумав Микола.
— Гаразд, — зідхнув він з покірністю.
— Що ти сказав? — перепитав Андрій.
— Добре, кажу. Підміню. Щасливої дороги.
— Ти справжній друг! Я тобі… — Андрій радісно защебетав, але Микола не став слухати й відключив телефон.
До ночної зміни ще був час. Він прийняв душ, поголився, випив міцної кави. Трохи полегшало. Їхати назад до лікарні, з якої повернувся всього кілька годин тому, не хотілося. «Впораюся. Може, обійдеться», — подумав Микола й почав одягатися.
У відділенні справді кілька годин було тихо. Непереборна дрімота вабила, важка голова клонилася до стола. Він стрепенувся, прогоняючи сон. Нова порція кави допомогла ненадовго.
— Миколо Івановичу, — почув він голос крізь туман.
Хтось торкався його за плече.
Він таки заснув. Підвів голову. Перед ним стояла медсестра Оксана.
— Миколо Івановичу, хлопчика привезли…
— Зараз спущуся, — сказав він, скидаючи рештки сну.
Микола вмився холодною водою, поки грілася кавник, насипав у чашку дві ложки кави, подумав і додав ще одну. Обпікся, але випив. Поправив шапочку й пішов у приймальне відділення.
Хлопчик років дванадцяти лежав, згорнувшись, на ліжку. Микола обережно оглянув його.
— Ви мати? — звернувся він до блідої тендітної жінки.
— Що з ним, лікарю? — подивилася на нього великими очима.
— Чому раніше не викликали швидку? — спитав різко, з докором.
— Я… прийшла з роботи, син робив уроки. Потім його знудило. Температура піднялася. Він приховував, що живіт болів кілька днів. Що з ним? — схопила Миколу за руку.
— Оксано, каталку! — крикнув він, не відводячи погляду від жінки. Вирвав руку. — Підпишіть згоду на операцію. — Подав їй папір.
— Операцію? Апендицит?
— Перитоніт, — сказав Микола зі співчуттям.
У її очах завмер жах.
— Підпишіть. Час чекати немає.
Вона підписала, не читаючи, і знову вчепилася в нього.
— Лікарю, врятуйте мого сина!
— Зроблю все можливе. Не заважайте.
Оксана вже підкатила каталку. Разом переклали хлопчика й повезли до ліфта. Пустий коридор лунав їхніми кроками та скрипом старих коліс.
Жінка йшла слідом, щось говорила, але Микола не слухав, думав про операцію.
У операційній хлопчик уже був під наркозом. Все відійшло на другий план. Руки діяли автоматично, розум працював чітко. Операція тривала вже другу годину. На мить Микола заплющив очі, але крик Оксани повернув його до реальності.
Кров ривками виходила з-під його пальців, заливаючи поле.
— Тиск падає… — крикнув анестезіолог.
Микола повільно вийшов. Одяг прилип до спини. Ноги тремтіли від втоми. Він прислонився до холодної стіни. До нього бігла жінка. «Мати», — здогадався він.
Вона зупинилася за крок, ніби вдарилася об невидиму стіну. Бліде обличчя, великі очі, спустошені жахом.
Микола відвів погляд. Жінка зідхнулаМикола підійшов до неї, обережно взяв за руки і тихо сказав: “Пробачте мене… я більше ніколи не дозволю собі таке повторити”, а потім повернувся до операційної, щоб допомогти прибирати інструменти, адже він був не просто лікарем – він був людиною, яка щойно навчилася носити свій біль гідно.
