Не повертайся, онуку…
— Ну все, діду, їду! Добре у вас, прямо як у дитинстві! Лазня — просто кайф! Ніби знову народився! Може, на наступні вихідні знову завітаю!
— Краще більше не приїзджай, онуку… — бабуся витерла руки об фартух і глибоко зітхнула.
— Ба, ти чого це? — Андрій здивувався. Адже він був певен, що для діда з бабусею він завжди — рідний, коханий. До дванадцяти з ними жив, називав їх татом і мамою.
— Та нема чого, — різко сказав дід, суворо дивлячись з-під густих брів. — Тепер я зрозумів, чого дружина від тебе втекла. І як ти, скажи на милість, таким уродився…
Він махнув рукою, розвернувся і, хитаючись на хвору ногу, пішов у сарай.
— Ді-і-іду! — Жінка вискочила на ґанок боса, забувши про вітряний вересень і мряку. Листя берези сліпо летіло в обличчя, а по небі гналися свинцеві хмари.
— Ді-і-іду, Андрій дзвонив! Їде! Яка ж то радість! — радісно скрикнула вона, притискаючи руки до груди.
Старий випрямився, скрипнув спиною, витер піт з чола рукавом поношеної телогрейки.
— Ти чого боса вискочила? Захворієш! — сердито насупився він. — Іди в хату, зараз зайду.
— Та я… просто поділитися, серце не втримало…
— Іди, кажу!
Бабуся всхлипнула і поплелася до хати. А в душі кипіло. Андрій — їх Андрійко, світло в оконці. З пелюшок ростили, перші кроки, перше слово — «бабуся»… А потім з’явилася дочка. Забрала. Забрала, лише «на ноги стала». Через дванадцять років. Ніби в борг узяла, і термін сплинув. Дід тоді лютував, ганяв доньку, соромив, та все марно — поїхали. Андрій плакав, спершу часто дзвонив, потім рідше… зовсім рідше…
І з тих пір у хаті — тиша. Душа спорожніла. А коли одружився — навіть не сказав. Дізналися від чужих. Боляче було. Обидно. А тепер — подзвонив, їде. Надія в серці теплом розлилася.
Три дні бабуся крутилася, як перед Великоднем. Підлогу вимила, пирогів напекла. Не спала — гадала: яким став, виріс, мабуть, гарнюн…
Над вечір у двір заїхала чорна, блискуча машина. Скло — наче ніч. Мурашки по шкірі. З салону вийшов Андрій — кремезний, підстрижений, у модній куртці. Усміхнувся. Привітався.
— Діду, бабусю! Є що поїсти? З голоду вмираю!
— Є, онучку, звісно. Заходь…
Подарунків ніхто й не очікував — не ті часи. Та хоч по-людськи… Хоч щось…
Наївся, ноги на стіл поклав, цигарку запалив і почав розказувати, як у нього «все топ». Дід скривився, губи задрижали, встав і пішов до дровниці.
А той не втихав. Про дружину розповідав — донечку депутата. Як вона його «не цінувала», все скаржилась татусі. Як на роботу гнали, а він не для того, мовляв, одружувався. Звільнили. Жи**Завершення історії:**
А в небі гули журавлі, немов на прощання, а старі руки діда стисли сокиру так, ніби в останній раз тримали щось дороге.
