**Щоденник Михайла Коваленка**
“Не віддам. Обіцяю” — слова, які змінили все.
— Дядечку… візьміть мою сестричку. Вона дуже голодна…
Цей ледь чутний голос серед хаосу міста вразив мене наче блискавка. Я йшов швидко, майже біг, занурений у думки про угоду. Сьогодні вирішувалося все — мільйони, контракти, довіра партнерів. Після смерті Олени — моєї дружини, мого світу — робота залишалася єдиним, що тримало мене на плаву.
Але цей голос…
Я зупинився й обернувся.
Передо мною стояв хлопчик із семи років. Тонкий, у потертому светрі, з заплаканими очима. В руках він тримав охапку — маленьку дівчинку, загорнуту у вицвілу ковдру. Дитя тихо похнюпувало, а її брат пригортав її так, наче від цього залежало все на світі.
— Де ваша мама? — тихо запитав я, присідаючи.
— Вона сказала, що скоро повернеться… але минуло вже два дні, — прошепотів хлопчик. — Я чекаю тут…
Хлопчика звали Олесь, дівчинку — Соломія. Більше нікого в них не було. Ні записок, ні адреси — лише нескінченне очікування та голод. Я запропонував викликати поліцію, звернутися до опіки, купити їсти. Але при слові “поліція” Олесь здригнувся.
— Будь ласка, не віддавайте нас… Соломію заберуть…
У цю мить я зрозумів — піти не зможу. Щось всередині, закостеніле після втрати, дало тріщину.
Ми зайшли до кав’ярні. Олесь їв поспішно, наче боявся, що у нього віднімуть їжу. Я годував Соломію сумішшю. Вперше за довгий час я відчував — я потрібен. Не як бізнесмен. Як людина.
— Скасуй всі зустрічі, — кинув я у трубку помічнику.
Поліція приїхала швидко. Здавалося, усе як завжди: питання, протокол. Але коли Олесь судорожно вхопив мене за руку й прошепотів: “Ви ж не віддасте нас?”, я несподівано відповів:
— Не віддам. Обіцяю.
Опикунство оформили тимчасово. Допомогла знайома — соціальна працівниця, Наталія Григорівна. Вона прискорила процес. Я повторював собі: “Лише на час, поки не знайдуть матір”.
Я привіз дітей до своєї квартири. Олесь мовчав, лише міцно тримав Соломію. У їхніх очах був страх — не переді мною, а перед життям. Квартира, занурена у тишу, тепер наповнилася диханням, рухами, дитячим плачем. Олесь тихо співав сестрі колискову.
Я плутався у пелюшках, забував про годування. Але Олесь допомагав. Він робив усе мовчки, без скарг. Лише одного разу сказав:
— Я просто не хочу, щоб їй було страшно.
Однієї ночі Соломія плакала. Олесь взяв її на руки й почав шепотіти пісеньку. Вона затихла. Я дивився, відчуваючи, як у горлі стоїть ком.
— Ти чудово справляєшся.
— Довелося навчитися, — відповів він просто.
Задзвонив телефон. Наталія Григорівна:
— Знайшли їхню матір. Вона жива, але на реабілітації. Залежність, тяжкий стан. Якщо одужає — можливо, поверне правЗараз вони моя сім’я, і я знаю — не було випадкових зустрічей, лише призначені долі.
