**14 жовтня**
Мама знову крутить каблучку. Я це помічаю тепер завжди. Папа сидить за столом, склавши руки перед собою, мов на сповіді. Кава стоїть рівно посередині блюдця. Я знаю, що буде далі, тому навіть не питаю. Просто дивлюся на Дружка, який спить біля моїх ніг, підібгавши ліву задню лапу. Він хромає з дитинства, але це не заважає йому бігати за м’ячем.
— Левку, ми вирішили. Собаку завтра відвеземо.
Папа каже це так, наче йдеться про те, щоб викинути старі шпалери. Я дивлюся на маму. Вона затуляє очі долонею, але навіть крізь пальці видно, як вона кусає губу.
— Куди?
— У притулок. Там добре, я довідався. Теплі вольєри, годують нормально.
Я чую, як Дружок уві сні підвиває. Йому щось сниться. Можливо, літо, коли ми бігали на пустирі за гаражеми. Він тоді вперше зловив у повітрі мою кепку.
— Папа, не треба. Я буду гуляти з ним тричі на день. Він не заважатиме ремонту. Сидітиме в моїй кімнаті.
Геннадій встає. Стілець скрегоче по лінолеуму тим особливим звуком, який я ненавиджу. Це звук, яким закінчуються всі важливі розмови в нашому домі.
— Я сказав, значить так.
Ранок починається з того, що я пакую миски. Дві. Одна червона, поїдена зубами по краю. Вона гриміла по всій квартирі, бо Дружок носив її в зубах, коли був цуценям. У пакеті ще м’яч і рештки корму. Пахне домом.
Дружок тицяється носом у моє коліно, коли я зав’язую шнурки. Я сідаю навпочіпки, обіймаю його. Він завмирає, кладе морду на плече. Хвіст стукає по пакету. Я хочу запам’ятати цю вагу, цю теплу шерсть, цей запах осіннього листя і чогось такого, що є тільки в нього.
У машині пахне бензином і нагрітим пластиком. Дружок лежить на задньому сидінні, поклавши морду на мої коліна. Я не плачу. Я гладжу його руду голову, вважаючи кожен завиток. Мама веде машину і дивиться прямо перед собою. Я знаю, вона думає про шпалери кольору слонової кістки, які купили в суботу. Через місяць, думає вона, в квартирі буде чисто. Без шерсті на дивані. Без цокання кігтів.
Притулок стоїть за гаражами, сірий, як небо над Києвом у глуху осінь. Жінка в зеленому фартуху бере повідок. Я тримаю його двома руками, так сильно, що шкіра впивається в долоні.
— Левку, віддай.
Папа простягає руку. Велику, пропахлу машинним мастилом.
Я розтуляю пальці. Повільно.
Дружок шкутильгає за жінкою по довгому коридору. Кігті цокають по кафелю. На повороті він озирається. Його карі очі з рудими цяточками дивляться на мене спокійно. Він не розуміє. Він довіряє.
Потім він зникає.
Додому їдемо мовчки. Я сідаю на те місце, де лежав Дружок. Оббивка ще пахне ним. Я притискаюся щокою до сидіння і заплющую очі.
Удома я проходжу мимо кухні і закриваюся в кімнаті. Двері клацають. Просто клацають. Мама стукає, питає, чи буду я макарони з сиром. Я не відповідаю. Я слухаю тишу.
Через день починається дивне. Я не питаю, що на вечерю. Не вмикаю телевізор. У школі сиджу біля вікна і дивлюся на крону старого клена. Вчителька телефонує мамі. Вона каже: «Левко не відповідає на уроках. Стоїть осторонь». У її голосі — крига.
На п’ятий день я малюю. На столі лежить аркуш. Дім з трикутним дахом. З труби йде дим. Поруч — я, палка-нога, палка-рука. А поруч — руда пляма з чотирма лапами. Мальовано червоним фломастером і помаранчевим олівцем, так сильно, що папір продавився. А дім — порожній. Вікна без фіранок. Двері навстіж. Усередині — біло.
Унизу, кривими літерами: «Дружок я прийду».
У школи більше немає коми.
Мама заходить у мою кімнату, коли я в школі. Вона знаходить рисунок. Вона сідає на моє ліжко. Кільце на пальці тисне так, що вона його знімає. Вона дивиться на порожній дім без людей і раптом розуміє: мене в ньому немає.
Увечері вона кладе рисунок перед папою. Нічого не пояснює. Він довго дивиться. Потім відсуває тарілку.
— Завтра заберемо.
Це каже він.
Вранці ми знову їдемо до сірого будинку. Дружок впізнає нас із порогу. Він кидається до ґрат, скавучить, хвіст ходить ходором. Він схуд. Ребра проступають під рудою шерстю. Ліва задня лапа підвертається ще дужче.
Я беру повідок. Шкіра тепла і трохи волога.
Дома я веду його до своєї кімнати. Він плутається під ногами, цокає кігтями. Я сідаю на підлогу. Він вмощується поруч, кладе морду мені на коліна. Я вдихаю його запах — притулку, хлорки, чужого. Але під тим усім є той, старий, справжній. Той, від якого щось стискається під ребрами.
Мама насипає корм у червону миску. Дружок шкутильгає на кухню, починає їсти жадібно.
Папа стоїть у коридорі. Стіни обдерті, пахнуть сирістю і старим клеєм. Валик лежить у кутку, засохлий. Грунтовка загусла в банці. Тріщина від підлоги до стелі нікуди не поділася.
— Ну що, ремонт? — кажу я.
Він дивиться на мене. Потім на стіни.
— Ремонт зачекає.
Уперше в житті я чую, як його голос тремтить.
Мама сідає поруч зі мною, обіймає за плечі. Я не відсторонююся. Але й не притискаюся. Я дивлюся на Дружка, який втомлено поклав голову на мою руку.
Потрібно щось лагодити. Але тепер я знаю, що навіть найкращі шпалери кольору слонової кістки не замалюють тріщин, які ми самі зробили в цьому домі.
