Коли Соломія продала квартиру у місті та переїхала до села, де придбала невеличку хатинку, ніхто з місцевих не міг зрозуміти, навіщо їй це. Але з часом вона стала своєю. Її почали ласкаво кликати — Солонькою. У хаті у Соломії оселився рудий кіт Борщ, який спочатку дивився на село з підозрою, ніби не вірив, що більше не побачить міського балкона. А потім звик — на ґанку, у садку, навіть на грядках.
Сусідка через дорогу, Ганна, прийняла Соломію як рідну. Допомагала з городом, приносила розсаду, ділилась соліннями. Жінки стали справжніми подругами: довгі вечори з чаєм та розмовами, обмін рецептами, в’язання під старі пісні, життя текла тихо й тепло.
Але все змінилося, коли одного разу Соломії подзвонив син.
— Мамо, Мар’яна вагітна. Ми з Тетяною їдемо на пару років до Польщі за контрактом. Мар’яна залишається сама. Ти нам дуже потрібна… Переїжджай до міста.
Соломія оніміла. Її онука — вагітна? Її кличуть назад у ту саму квартиру, звідки вона втекла, щоб нарешті жити для себе? Вона спробувала відмовитися:
— Сину, яка з мене помічниця? У мене тиск, мені вже за шістдесят…
— Мамо, ти будеш у своїй квартирі. Просто Мар’яні потрібна опора. Ми не наполягаємо… Просто подумай.
Соломія подумала. Поїхала до міста. І повернулася звідти зовсім розбитою. Онука справді вийшла заміж, чекала дитину. Квартира була занедбана. Втомившись від усього, Соломія викликала «швидку» — підскочив тиск. У той момент вона зрозуміла: вона більше не витримає такого ритму. Не її це.
Ганна одразу все зрозуміла. Коли наступного дня Соломія повернулася в село за речами і сказала, що продала будинок, що їде назавжди, у Ганни в очах спалахнув вогонь.
— Не відпущу тебе, чуєш? — прошепотіла вона, міцно обіймаючи подругу. — Нікуди не поїдеш.
— Що ти… — злякалася Соломія. — Не жартуй так.
Ганна побігла до машини, сунула водієві гроші, щось сказала. Таксі розвернулося й поїхало, залишивши за собою лише пил на дорозі.
— Галю, що ти робиш?! Мене ж чекають! — скрикнула Соломія, не вірячи в те, що відбувається.
— Слухай. Я тобі не родич, але за п’ятнадцять років ми стали ближчими, ніж твоя родина. Де вони були, коли ти обживалася тут? Коли картоплю садила, коли грядки копала? А тепер їм зручно, щоб ти борщ варила та дитину няньчила?
— Але вони ж мої… — прошепотіла Соломія.
— А ти — чия? Тобі що, життя закінчити лише в ролі прислуги при молодій родині? Ти маєш право бути щасливою. Хоч на пенсії. А лікарі… Та й що? У нас у районі не гірше. А до міста поїдеш — у гості.
Соломія довго мовчала. А потім тихо промовила:
— Мій дім тепер не мій… Вони вже підписали договір.
— Ну й нехай. Мій сад тобі не чужий. Живи в мене. Поживеш — розберемося.
І Соломія залишилася. Син із невісткою поїхали. Онука народила сина. Усе в них було добре. Соломія навідувала їх, вони приїжджали в село, жили з нею у Ганни. А потім сталося несподіване: родина, що купила її дім, виїхала на ПМЖ до іншого міста і запропонувала Соломії пожити в хаті та приглядати за ділянкою.
Так почався новий розділ. Восени — у Ганни. Навесні — у своїй колишній хаті. А коли онук Мар’яни підріс, Соломія стала частіше їздити до міста в гості.
Одного разу, влітку, Мар’яна приїхала до села. У руках — документи.
— Бабусю, тримай. Це твій дім. Знову твій. Ми викупили його.
— Що?! — не повірила Соломія. — Але як… Івани…
— Поїхали. Ми домовились. Усе по закону. Дім оформлений на мене. Але він твій. Бо ти — моє все.
Сльози покотилися по щоках Соломії. Поряд стояла Ганна, стримуючи тремтіння в голосі:
— Я знала, що вона тобі сюрприз готує. Не ображаюсь. Усе правильно.
Мар’яна обняла бабусю:
— Ми тобі не сказали одразу… Хотіли сюрприз. І знаєш що? Скоро у тебе буде правнучка. А значить — тобі знову потрібен город, ягоди й альтанка під яблунею.
— Тоді підемо переносити речі, — засміялася Соломія крізь сльози. — У нас сьогодні справжнє свято…
А у маленького Данилка, який плескався з лійкою серед квітів, не було сумнівів: щастя — це коли всі поряд. І у бабусі знову є її дім. І її життя…
