Повернутись у той самий вальс, немов двадцять років тому, неможливо не захоплюватись. Ти згадуєш наш останній танець? Було на шкільному балі у Києві, ми кружились під «Щедрівки» та «Гопак». Щастя пахло калиною, а я тонула у безмежних синіх очах твого, Олексія. Того вечора я хотіла зізнатись, що скоро станемо батьками. Коли я це сказала, ти розсердився, мов коза в пастиці, і вигукнув: Занадто рано думати про це, треба зачекати. Мене це розвеселило, наче гаряча кава в холодну ніч. Я зрозуміла, що час не на нашому боці, і ми розійшлися, хоча любов до тебе ще довго не згасала. Ти розчавив моє серце, залишивши душу в уламках, і я знала, що ти не повернешся, бо твій характер немов камінь. І саме це я так полюбляла в тобі.
Згодом наші спільні однокласниці тримали мене в курсі твого життя. Ти одружився, маєш двох дорослих синів, розлучений, і часто приходиш на зустрічі випускників, запитуючи, як у мене справи. А я жодного разу не була на цих зібраннях, бо боялася твоїх очей, боїлась, що знову підняться хвилі і я зникну в морі твого погляду. Цю боязнь я носила майже десятиліття.
Тоді в моєму житті з’явився Він. Я кинулася в шлюб, не відчуваючи до нього нічого, крім подяки. Він це зрозумів і не квапився. Прийняв мою донечку, як свою я назвала її Любовчка, бо інші імена мені не підходили, а її золоті кучері нагадували твої волосся. Чоловік, Олег Ковальчук, любить мене всім своїм серцем, його слова, погляд і навіть простий крок говорять про ніжність. Після п’яти років шлюбу я зрозуміла, що закохалася в нього посправжньому, він став моїм якорем, підсунув ключ до моєї душі, і я з радістю ввійшла в його добрий дім. Ніхто не може порушити нашої гармонії. Любов спасає все, Валерій, а ти мене ніколи не любив я була лише грою твоєї юності.
– Ой, я вже занадто багато про себе. А ти, Валерій, як живеш?
– Ох, Катюша Життя немов без шапки в січневий мороз. Сини блукають самі, у них свої турботи. Я один, а про тебе часто згадую
– А у мене з Олегом троє дітей Любовчка і дві дівчинкидвійняшки, їм по шість. А пам’ятаєш ти нашого кращого друга, Юрка Устинова?
– Устин? Звісно! Він був не тільки кращим, а й єдиним другом. Після школи він розірвав наші контакти, не відповідав на дзвінки, уникав зустрічей Що з ним сталося, я не знаю.
– Валерій, підіймо до вікна, погляньмо на шкільний двір.
Валерій підкрався до відкритого вікна, не міг відвести очей від того, що бачив.
– Я зрозумів, Катюша. Все стало ясно Які хиткі переплетення долі!
Нижче, на подвір’ї школи, стояв Юрко Устинов, тримаючи в руках дві маленькі дівчатки. Поруч стояла дівчина приблизно двадцяти років, її очі глибокі, блакитні, як озеро Синевир.
– Прощавай, Валерій! Я йду до своєї родини.
– Катюша, чому саме ти прийшла на цю зустріч цього року?
– Я перестала боятись, Валерій! Тепер, коли дивлюсь на тебе, душа мовчить, а серце співає.
