Все не так, як здається
Перанічним обходом у лікарняний кабінет увійшла медсестра Оксана й пошепки повідомила:
— Ганно Василівно, Іваницька з п’ятої палати цілий вечір благала, щоб я віддала їй одяг і відпустила додому. Ви ж казали повідомляти.
— Дякую, Оксанко, я розберуся. — Ганна поправила пасмо волосся, що вибилося з-під шапочки, і пішла до палати.
На ліжку біля вікна лежала дівчина, обернувшись до стіни.
— Здрастуй, Марічко, що трапилося?
Марія різко повернулася й сіла.
— Випишіть мене, будь ласка. Не можу більше лежати. Удома хоч відволікатимусь, а тут… — Вона схлипнула й з благанням глянула на Ганну.
— Плакати не треба. Шкоду дитині заподієш. Чи ти передумала народжувати? — суворо запитала Ганна.
— Ні, не передумала. Почуваю себе добре. Обіцяю, що вдома лежатиму, гулятиму та нічого робити не буду. Будь ласка, випишіть. На вулиці така гарна погода, а я цілими днями в душній палаті. — Дівчина несміливо посміхнулась.
— Гаразд. Завтра здаси аналізи, зробимо УЗД, і подивимось. Якщо все гаразд — випишу, — пообіцяла Ганна.
— Дякую! — Марія склала руки, наче в молитві. — Обіцяю, що дбатиму про себе, а якщо що — одразу подзвоню.
Ганна Василівна вийшла з палати. Вона досі не могла зрозуміти, як її син міг закохатися в цю бліду, нічим не визначну Марію. Її статний син працював у великій фірмі… Та ні, вже не працював. Ганна подумала про це з болем. Та це його вибір, а вибір сина вона мусила поважати. Якщо Андрій любив цю дівчину, вона теж спробує її полюбити.
Ще в університеті Андрій закохався в яскраву й гарну Олену так, що зовсім з глузду з’їхав. Гарна парочка була. Та через рік Олена кинула його заради якогось іноземця. Син довго страждав, навіть на заняття перестав ходити. Ганна боялася, що взагалі кине навчання.
Згодом Андрій заспокоївся, закінчив університет, влаштувався у престижну компанію. Та довго ще не міг дивитися на дівчат. А потім зустрів цю Марію — світловолосу, тонку й непомітну, цілковиту протилежність яскравій Олені. Може, вирішив, що така його не зрадить.
— Мам, познайомся, це Марія, — сказав він, коли вперше привів дівчину додому.
Ганні ледве вдалося не скривитися. Усі Марії, з якими їй доводилося мати справу, були якимись дволикими. Зовні — тендітні, беззахисні, а всередині — хитрі й розважливі. Ганна сподівалася, що їхні стосунки з Андрієм не триватимуть довго — вони були надто різні.
Коли Андрій заявив, що одружується, Ганна знову стрималася.
— Ви вже подали заяву? — запитала вона замість вітань.
— Поки що ні. Ти не рада? — схвильовано спитав син.
— Головне, що ти щасливий, — відповіла Ганна.
Андрій подарував Марії золоте кільце з діамантом, яке й досі прикрашало її тонкі пальці. Весілля вирішили відкласти до серпня. Ганна сподівалася, що за цей час щось станеться, і син передумає.
І накликала біду. На день народження друга Андрій випив, за кермо не сів, на таксі відправив Марію додому, а сам пішов пішки, щоб провітритися. У темному провулку він побачив, як двоє хлопців силували дівчину до машини. Вона опиралася й кликала на допомогу.
Андрій втрутився. Один із нападників ударив його ножем у живіт. Машина зникла, а син лишився лежати на асфальті. Його знайшли лише вранці — врятувати не встигли.
Ганна несвідомо звинувачувала Марію. Чому не наполягла, щоб він поїхав із нею? А потім звинувачувала себе — адже це вона виховала його таким.
Думала, не переживе втрату. Але згодом повернулася на роботу. А нещодавно до відділення надійшла Марія з десятитижневою вагітністю та загрозою викидня. Враховуючи все, це була дитина Андрія. Марія підтвердила.
Ганна давала їй найкращі ліки, стежила, щоб дотримувалася всіх призначень. РадіА коли маленька Яна вперше посміхнулась, Ганна зрозуміла, що саме так виглядав справжній мир — не такий, як він здається, а набагато кращий.
