Дорогий щоденнику,
12те число, і у Оле́скиї (це ж її прізвисько, бо вона така ж, як весняна квітка, що росте лише в наших краях) запланована простa операція. Одна година під наркозом, легкі маніпуляції, а вже ввечері виписка. Я мав би бути поруч, проте вона відмовилась, знаючи, що я зайнятий відкриттям нової філії у центрі Києва.
Все буде добре, прошепотіла вона, подзвоню, коли все скінчиться.
Після короткого поцілунку в щоку, вона кинула в мою сумку кілька пакетиків корму для котів, що живуть у підвалі нашого будинку, і вибігла. Я поправив краватку, ще раз розглянув себе в дзеркалі, схапав з робочого столу папку з проєктом і вирушив на роботу.
Посада генерального директора компанії, яку я за кілька років підняв до лідера українського ринку, вимагає повної віддачі. Я віддавав кожну вільну хвилину, хоч і з надією, що це на благо нас, на благо її, а то й підвальних котиків, якими вона щодня годує. Я не проти котів, проте це її зайве захоплення здавалось мені безглуздим, марним, ніби зайва прикраса в нашому сімейному будинку. Тож коли вона намагалась принести бездомних блохастих хатніх, я відмовляв, бо не бачив у цьому сенсу. Я пропонував замість того кота чистокровного, бо хоч він і не підвальний, а статусний це вже щось.
«Операція простa планова нічого надзвичайного я мав би їхати з нею!», повторював я собі щоранку, коли гнався до лікарні, трясся в білому халаті, слухав, як лікар виводить очі, розривав проєкт на шматки, клявся, що не залишить її одну. Я стояв на колінах біля її ліжка, притискаючи лоб до її руки, просив вернутись, відкрити очі, сказати хоча б слово. Та вона мовчала. Ніхто з нас не знав, що планова операція і година під наркозом можуть обернутись кобою.
Ми робимо все, що можемо, казав лікар.
Ви нічого не робите! я кричав, сплачуючи за її переведення в окрему палату.
Шанс є, треба чекати, заспокоювала мене медсестра.
Де цей шанс?! я голосно вигукував, коли через тиждень вона все ще не прокинулась.
Я випробував усіх кращих спеціалістів, ставив музику, розмовляв, заповнював палату квітами. Практично перестав зявлятись на роботі, щоб бути поруч кожну вільну хвилину. Просив, уговарував, обіцяв, шантажував. У хвилинах слабкості я цівкав, згадуючи дурну казку про сплячу красуню, і з кожним днем занурювався в відчай, у звірячу лютість, щоб розтрощити все навколо. Перевернутий стілець, розбитий кришталь, кинута в пориві гніву сумка, з якої розлетілися різнокольорові пакетики корму вона так і не встигла нагодувати котиків, тих самих безглуздових котиків, що я ховав під маскою байдужості.
«Дурний! Боже, який же він дурний!» крикнув я в самоті.
Якби міг повернути час, я б знову став на колінах, крався за її котами, забрав їх додому і полюбив, щоби лише
Але адреналін різко спав, і я, втомленими руками, підняв з підлоги ті кольорові пакетики, готуючись за десять хвилин стояти біля дверей підвального, куди кітки чекають на свою їжу.
Це називається феліотерапія, серйозно сказав лікар, спостерігаючи, як я заносив у палату шосту по рахунку переноску.
Значить, ми будемо першими, пробурмотав я, випускаючи тварин з кліток.
Це її коти. Розумієте? Її! Я готовий віддати все, щоби сказати їй про це. Щоби просто
Я попереджу персонал.
Дякую, я мав це зробити раніше Розумієте? Я
Ніколи не варто втрачати надію. Ми всі вчимося на помилках, не забувайте про це.
Я не забуду Більше не забуду.
Тепер, коли вона знову готується до операції, вона посміхається, бачачи, як я, відкинувши краватку, знову надягаю шосту шлейку на котиків, що втікають. Це її підвальні коти, ті, що майже рік тому змусили її задихнутись від страху, коли вона не могла зробити глибокий вдих. Сім пар очей, що свердять її, шість полегшених подихів на межі чутності і один тріумфальний крик радості я ніколи цього не забуду.
Тому, коли він, мій чоловік, вже втомився, а на його сорочку прилипли кольорові волоски шерсті, він поглядає на мене з укорінням, я посміхаюсь ще ширше. І сміюсь над прохожими, що здивовано дивляться на чоловіка в дорогому костюмі, оточеного шістьма безпородними, але надзвичайно доглянутими котами, кожен з яких тягне тонку повідок у свій бік, голосно вимовляючи «Мяу?!». Це видовищчо не для слабких.
Операція. Простa. Планова. Одна година під наркозом, легкі маніпуляції і виписка в той же день. Якщо ви не перестанете клювати все навкруги, наступного разу залишитесь дома! мовив чоловік, сидячи у лікарняному дворі, серед котів, тримаючи на колінах трохи пошкрябаний, та все ще гарний букет троянд.
Я глянув на годинник, підхопив шість кольорових повідків, швидко перевірив, чи не розвалились шлейки, і подивився у вікно палати, де після операції прокидається моя дружина. Скоро дозволять увійти. І я зможу нарешті поскаржитися на шість хвостатих бездільників, які без неї зовсім не слухають мене. Скажу, як сильно її люблю і буду любити завжди, навіть коли вона буде цілими днями заховуватись у котячому притулку, який моя компанія фінансувала кілька місяців тому.
Той дурень, звичайно Але коли згадую той день, коли вона відкрила очі, переконуюсь: поки вона поруч, в моєму житті немає нічого важливішого, ніж ця її «дурниця». І я буду втілювати в життя ті миттєві, хоча й дурні, бажання, що роблять її надзвичайно щасливою.
Поки ще не пізно
