Коли я був маленьким хлопчиком, моїм світом була бабуся. Саме вона вирощувала мене, вчила життю, гладила мої подряпини, коли я падав, і пригортала до себе, коли мама знову зникала у пошуках «свого щастя». Мама завжди була в дорозі — то з одним чоловіком, то з іншим, і на мене в неї просто не залишалося ані сил, ані бажання. Вона з’являлася, як гість: на день-другий, з кількома фразами та чужим байдужістю в очах, і знову щезала.
А бабуся… Бабуся була всім. Вона була мені і матір’ю, і подругою, і опорою. Вона віддавала мені все — час, душу, останню гривню. Навіть коли я підріс і поїхав навчатися до Києва, бабуся лишалася моєю найріднішою людиною. Та, на лихо, доля розпорядилася інакше — незабаром вона серйозно захворіла, і їй знадобився постійний догляд. Я, кинувши навчання, повернувся додому. Грошей не вистачало, і я звертався по допомогу до матері. Але щоразу у відповідь — стогін і скарги:
— Я сама ледве на ногах стою… У мене тиск, серце, суглоби… Ти ж не уявляєш, як мені важко. Я ж, може, інвалідом стану!
Слухаючи це з дня на день, я плутався: навіщо вона це каже, якщо допомагати не збирається? Бабуся, побачивши моє збентеження, одного разу тихо промовила:
— Це вона собі на майбутнє алібі будує. Щоб потім ніхто не докоряв, що не доглядала за матір’ю. Бачиш, сама була «хвора» і не могла.
І справді, мама раз у раз підкреслювала свою «неміч», але як тільки бабуся оформила на мене дарчу на квартиру, а через пару років пішла з життя — сталося дивовижне. Мати, раптом окріпнувши і забувши про всі свої хвороби, кинулася до суду. Мовляв, її син скористався станом бабусі, вона була «не при собі», тому заповіт і дарчу треба скасувати. І що почалося! Папери, позови, засідання… Я навіть не розумів, як вона це все тягне: адже ще недавно казала, що ледве ходить, а тепер годинами бігає по інстанціях.
З кожним днем я все більше дивувався: скільки ж у ній злості та жадоби наживи. Де були ці сили, коли бабусі потрібна була допомога? Де була ця енергія, коли я, двадцятирічний хлопчина, намагався витягнути догляд за лежачою людиною без грошей, без підтримки? Тоді вона лише ридала в трубку й зітхала, як їй погано. А зараз — бадьора, активна, жвава. Усім уже на вуха навісила локшину, як її бідну матір позбавили спадщини, як її обдурили, зрадили, залишили без даху.
Але ж жодного дня вона біля тієї самої бабусі не просиділа. Жодної ночі не провела біля її ліжка. Жодного ліка не купила. Все було на мені. Тільки я знав, як бабуся страждала, як стискала зуби від болю, як втрачала свідомість, як просила води серед ночі. Тільки я чув її останній подих, тримав її холодніючу руку, плакав біля її ліжка…
Коли бабуся оформляла на мене квартиру, вона глянула мені в очі й сказала:
— Я не хочу, щоб твоя мати хоч щось отримала. Ти був поруч, тільки ти. Це — твоє. Ти заслужив.
Я не палюю бажанням мстити. Мені не потрібна війна. Але я не дозволю комусь, навіть власній матері, топити волю людини, яка дала мені все. Я зобов’язаний відстояти це — не заради помешкання, а заради пам’яті. Заради любові. Заради справедливості.
Нехай мати подає до судів, розповідає казки знайомим, розігрує трагедію. Я знаю правду. І поки в мене є голос — я його не віддам.
Ця історія навчила мене, що кров — не завжди родина, а любов — це не пусті обіцянки, а дії.
