Ярослав чекав на наречену. Гості зібрались, день був розписаний по хвилинах, але Оксана завжди така пунктуальна запізнювалась, не попередивши.
Мабуть, вона не прийде! хльоснувши його по плечу, жартував хтось із гостей.
Але Ярослав, дивлячись на годинник, що безжально відлічував хвилини, все ще вірив
Оксана, найменша з трьох дітей Івана Бойка та його дружини Ганни, не любила тишу. Але в їхній маленькій квартирі у робітничому кварталі Києва завжди було сіро й тихо. Батько, який часто міняв роботу то прибирав вулиці, то працював на фабриці, то допомагав місцевому мясникові завжди повертався додому втомленим і, повечерявши, сідав читати газети.
Мати латала старий одяг або перешивала молодшим те, що вже не підходило старшим. А діти, зібравшись у своєму кутку, розмовляли ледве чутними голосами або мовчали, щоб не турбувати батьків.
Так Оксана і запамятала своє дитинство довгі сірі вечори й тишу, яку треба було берегти за будь-яку ціну. Лише за межами дому вона могла бути собою і часто затримувалась після школи, залишаючись з друзями у аматорському театрі, де могла відчувати себе іншою яскравою й вільною.
У робітничих кварталах дитинство закінчувалось швидко: у 1918 році, коли Оксані виповнилось 13, вона закінчила початкову школу, але не змогла піти далі у родини не було грошей. Юна дівчина влаштувалась помічницею у перукарню мила голови клієнткам, а потім знайшла роботу у магазині.
Гарну продавчиню з відділу капелюшків помітив режисер рекламних роликів, якого найняв магазин: Оксані запропонували знятись за невелику доплату І вона була тільки рада: з того часу, як Бойки втратили годувальника батька, грошей катастрофічно не вистачало. На його лікування пішли навіть ті мізерні заощадження, що були в родини.
Короткий фільм, який показували навіть у кінотеатрах, привернув увагу режисера Богдана Коваля, який запросив її знятись у своїй комедії «Іван-блукач». Він також домігся для неї стипендії у театральній школі при Національному академічному театрі. Навчання у такому престижному закладі сімнадцятирічна Оксана ніколи не змогла б оплатити сама!
У школі викладали вже відомі українські актори та режисери. І один із них сорокарічний Тарас Лисенко не зміг пройти повз талановиту дівчину. Його опіка принесла Оксані головну роль у фільмі, знятому за романом лауреата Нобелівської премії. І саме він придумав їй нове, гучне прізвище, під яким її пізнали мільйони: Оксана Бойко стала Оксаною Волинець.
Проте за увагу Лисенка початківиці доводилось дорого платити. Він жорстко критикував її за кожен набраний кілограм, сам підбирав одяг і вимагав виконувати всі його бажання. На знімальному майданчику всі ніяково відвертались, коли Лисенко влаштовував скандали своїй юній музе, доводячи її до сліз.
Памятаючи про своє бідне й похмуре дитинство, Оксана терпляче зносила все. Лише б не повертатись туди, не опинитись знову у тій маленькій квартирі.
Покірність дала свій результат. Коли відомий кінопродюсер Дмитро Карпенко, один із засновникі
