08червня 2025р.
Щоденник
З дитинства моя родина вчила мене, що доброта це спадок. Мама часто говорила:
Твоя бабуся, Марина Петрівна, успадкувала від діда Григорія смиренність і готовність допомагати всім. Він був добрим, хоч і не дожив до старості. Тепер ти, Василина, продовжуєш його справу, навіть будучи ще дитиною, і рятуєш кожну комаху, що попаде в біду.
Виросла я, закінчила середню школу, навчилася на кухаря і оселилася у квартирі діду Гришка на вулиці Січових Стрільців, у Києві. Той же добрий характер залишився зі мною: я допомагала людям і тваринам, навіть коли дехто казав, що я «не з цього світу».
Одного дощового осіннього вихідного, коли я поверталася з магазину, побачила перед собою стареньку, яка важко тягнула два пластикових мішки.
Господи, які тремтять її старі руки, як схилилася спина, подумала я, лишається в серці співчуття.
Виявилося, що це Марія Іллінична, моя сусідка по під’їзду. Я підбігла:
Доброго дня, дозвольте допомогти! взяла я її сумки.
Старенька спершу злякалася, а потім з небайдужою усмішкою відповіла:
Дякую, дитинко, а я ж на четвертому поверсі
Я живу на другому, посміхнулася я.
Коли я занесла сумки в її квартиру, помітила, що кімната вкрита пилом і безладом.
Маріє Іллінично, можу ще й прибрати, бо бачу, як важко вам, запропонувала я.
Не треба, дитинко, твоїм часом не шкодуй, відповіла вона.
З того дня я щодня навідуюсь у неї, приношу їжу, лікарські засоби, а ввечері ми п’ємо чай. Марія часто грає на старому фортепіано, яке подарував їй колишній чоловік, коли народився їхній син. Я теж вмію грати, адже вивчала музику у музичній школі, хоча мати так хотіла, а я так і не продовжила карєру.
Одного разу, підходячи до під’їзду, побачила там Тамару Сергіївну, сусідку з п’ятого поверху. Вона підказала мені про чутки, що Марія має великі статки, а її діти живуть у Німеччині й Москві, рідко її відвідують і лише чекають її смерті. Я лише кивнула, бо знала, що справжнє багатство це душі, а не гроші.
У зимовий вечір я принесла Марії пиріг і запитала:
Чи не хочете ви, будь ласка, послухати, як я граю?
Вона, з блиском у очах, лише кивнула. Я сіли за фортепіано, мяко торкнулася клавіш, і музика наповнила кімнату. Марія закрила очі, і я побачила, як її спогади оживали. Це стало нашою маленькою традицією: вона розповідає історії про війну, про чоловіка, про сина, а я граю між її словами.
З часом здоров’я Марії погіршилося. Одного вечора, коли я мила підлогу, вона шепотіла:
Я написала заповіт. Хочу, щоб фортепіано залишилося тобі.
Серце моє стиснулося, а вона додала:
Нехай внуки не заберуть усе, а лишень нотки добра, які я залишила.
Навесні Марія померла сама, без лікарської допомоги, і я зателефонувала її сину Гарікові, щоб повідомити про траур. На похороні я стояла серед пустих стін, а в центрі кімнати залишилося лише фортепіано. Гарік, високий і схожий на типового «модних» молодих людей, сказав:
Тепер це твоє, Василино.
Він, усміхаючись, трохи іронічно зауважив, що я «не з цього світу», бо завжди була поряд з бабусею. Я мовчки прийняла інструмент, очистила пил і заплакала.
Через кілька днів, коли я вже не могла сісти за клавіші, у шухляді фортепіано знайшла маленьку шкатулку, загорнену в сіру тканину. У ній золоті прикраси, листа та стару фотографію молодої Марії. У листі було написано:
«Василино, дякую за останній рік мого життя. Якщо захочеш продати, продай, лише залиш собі одне коло память про мене».
Я вибрала одне срібне кільце, наділа його і знову торкнулася клавіш. Мелодія знову прозвучала, а сльози тепер були не лише від горя, а й від вдячності.
Я продала інші коштовності в ломбард, отримала гроші в гривнях, і вирішила реалізувати мрію купити старий будинок на околиці Києва, який давно стояв порожнім. Після восьми місяців ремонту він перетворився на притулок для самотніх людей похилого віку. У великій вітальні стоїть те ж фортепіано, а навколо розташовані зручні крісла. Перші мешканці дідусь Іван Семенович, бабусі Ганна та Глафіра, а також дві сестри, які втратили дім у пожежі.
Щодня я граю класичну музику за їхнім проханням:
Василино Ігорівно, зіграйте щось спокійне.
Струни інструменту, як і раніше, шепочуть Марії Ілліничній схвалення: «Молодець, дитинко».
Тепер я господарка цього затишного будинку, який мешканці називають «Наш дім». Журналісти приїжджають, пишуть статті, дивуються, як я перетворила скарби в добродійність.
Чи шкодували ви про продані коштовності? запитують.
Жодної краплі жалю, відповідаю я, усміхаючись. Дивитися на щасливих людей, які тепер в’яжуть шкарпетки, грають у шахи, чи просто спокійно сидять у вікні, це найкраща нагорода. Марія залишилася задоволена, а я отримала більше, ніж очікувала: любов, щедрість і сенс.
Через два роки я одружилася зі Степаном, який підтримує мене у всьому, і разом керуємо цим притулком.
**Урок:** доброта, яку ми даруємо іншим, повертається до нас у найнеочікуваніших формах навіть у вигляді нот, що лунають у пустих стінах.
