14 жовтня 2023 року
Сьогодні вранці стояв біля вікна, спостерігаючи, як двірник Валентин Іванович згрібає останні жовті листя. Було сиро, як і в моїй душі.
— Тату, знову до вікна прилип? — увійшла до кімнати Оксана, моя донька. Вже й собі жінка, під тридцять. — Чай налити?
— Налий, доню, — відповів я, не обертаючись. — Чуєш, от що мене бентежить — у коморі щось гупає. Вчора вночі, і сьогодні зранку.
Оксана скривила обличчя, поставила чайник.
— Щур, мабуть. Або труби старі. Тату, ну не надумуй. Будинок ще за Хрущова зводили, тут усе хрумтить і скрипить.
— Не щур, — заперечив я. — Щури інакше шарудять. А тут саме гупає. Ніби хтось зсередини. Може, підемо подивимось?
— Та ми ж вчора оглядали! Там старі речі, дідові інструменти, банки з варенням. Більше нічого. Ти просто ще не оговтався після лікарні.
Я важко зітхнув. Місяць тому мене забрали з інфарктом, тепер Оксана коло мене, як навколо пташки. Переїхала зі своєї однокімнатної, взяла відпустку. А я відчуваю себе тягарем.
— Оксанко, повертайся додому. Мені вже ліпше. А твій Андрій сумує.
— Андрій переживе. А от якщо з тобою щось станеться, я собі цього не пробачу.
Вона налила чаю, ми сіли за стіл, і знову почувся стук. Чіткий, ритмічний — раз, два, три, пауза, і знову.
— Чуєш? Я схопивла її за руку. Ось воно знову.
Оксана насупилася. Стук повторився.
— Підемо, — рішуче сказала вона.
Комора була за кухнею, маленька темна закутина. Оксана ввімкнула світло. Полиці з банками, старі коробки, дідові інструменти. Все на місці.
— Бачиш? Нікого, — сказала вона.
— А це що? Я показав на верхню полицю, де стояла незнайома скринька.
Скринька була старовинна, з темного дерева, з мідними куточками. На кришці – дивні візерунки, схожі на письмена.
— Звідки вона тут? — здивувалася Оксана.
Ми вийшли, але мені було неспокійно. Стук припинився, як тільки ми зайшли до комори.
Ввечері Оксана подзвонила чоловікові.
— Андрію, тут от що… Знайшли якусь дивну скриньку. Мама каже, щось у ній гупає.
— Може, до лікаря? Після інфаркту бувають галюцинації.
— Та не галюцинації. Я сама чула.
— А ти її не відкривала?
— Ні, тато не дозволяє. І якось моторошно…
Ранок почався з гукання. Гучнішого, настирливішого. Я прокинувся, накинув халат. Оксана ще спала.
Підійшов до комори. Стук припинився.
— Хто там? — прошепотів я.
Один удар у відповідь.
Я кинувся будити доньку.
— Вона мені відповіла!
День ми провели у марних пошуках двірника. Валентин Іванович аж поблід, коли побачив скриньку.
— Це ж скринька Марії Іванівни! Вона ж наказала її закопати! Казала – там щось, що не можна випускати!
Виявилося, скринька належала сусідці, яка колись займалася духовними практиками. Вона запроторила в ній щось тЯ повільно покрутив ключик у замку, почувши тихий клац, а потім побачив, як кришка скриньки ледь помітно здригнулася, ніби щось всередині прокинулося, і в цю мить зрозумів — ми зробили помилку.
