**Мамo, не їдь**
Після вечері мама сіла поруч і обійняла семирічного Вітю за плечі. Він напружився. Востаннє, коли так було, мама сказала, що їде у відрядження, а Вітя поживе у її подруги тітки Олі. Все б нічого, але в тітки Олі була донька Марічка — жахливо зла й зарозуміла. Вона постійно ябедничала на нього, кликала «коротунчиком».
— Ти знову їдеш у відрядження? Я не хочу до тітки Олі. Там Марічка зла, — заявив Вітя, дивлячись на маму.
Мама усміхнулась і ніжно провела рукою по його короткому вистригу. Вітя набрався сміливості.
— Мам, будь ласка, візьми мене з собою, — почав він благати.
— Не можу. Я буду зайнята цілими днями. Що ти там робитимеш сам? — Вона встала з дивана і нервозно заходила по кімнаті.
— Ти сама казала, що я вже великий. Я не хочу до тітки Олі з Марічкою. Можна я поживу сам?
— Годі скиглити! — різко обірвала його мама. — Ти замалий, щоб жити один. А якщо щось станеться? Не хочеш до тітки Олі — відвезу тебе до бабусі.
— До Полтави? — зрадів Вітя, і очі його засяяли.
— Ні, я відвезу тебе до іншої бабусі, мами твого батька.
Для Віті це було новиною — виявляється, у нього є ще одна бабуся. Він ніколи її не бачив.
— Не хочу, — на всяк випадок промовив він.
— А я тебе не питаю. Збирай підручники і все, що хочеш взяти. Я поки зібру твої речі.
Серце Віті затріпотіло. Минулого разу, коли мама відвозила його до тітки Олі, він не брав із собою речей. Значить, вона їде надовго.
— Я не хочу їхати нікуди з речами. Можна мені поїхати з тобою? — запроторився Вітя.
— Годі! Чоловіки не плачуть.
— Я ж дитина, а не чоловік, — схлипнув Вітя.
Вранці він повільно одягався, сподіваючись, що мама передумає. Але вона накричала на нього, що таксі вже чекає, і через нього вони не встигнуть поснідати.
Їхали містом довго, потім піднімалися ліфтом. Вітя стежив за цифрами. Ліфт зупинився на одинадцятому поверсі, двері відчинилися, і мама підштовхнула його до металевих дверей.
На дзвінок відкрила зовсім не схожа на бабусю жінка. На ній був довгий червоний халат із золотими птахами, а на голові — висока зачіска. Вона дивилася на Вітю, кривлячи губи, ніби побачила пацюка. Мама завжди пищала при їх вигляді, а ця жінка не пищала — але її погляд не обіцяв нічого доброго.
Зазвичай дорослі при зустрічі казали: «Хто це до нас прийшов?» або «Який гарненький хлопчик!» Але ця жінка мовчала, тільки переводила погляд з Віті на маму.
— Добрий день, Марія Степанівно. Дякую, що погодилися взяти Вітю. Ось його речі. Я написала його розклад, що він їсть, адресу школи…
— Коли повернешся зі своєї… — «бабуся» хмикнула, — командировки? — Голос у неї був низький, наче у чоловіка.
«Може, це переодягнений чоловік?» — подумав Вітя.
— За тиждень, може, раніше, — сказала мама.
Серце Віті впало. Він підвів на маму очі, повні образи, сліз і здивування.
— Не їдь. Мамо, візьми мене з собою, — він ухопився за її пальто.
Руки «бабусі» болюче стиснули його плечі. Вітя розкрив пальці — і мама миттю закрила за собою двері. Він закричав, дряпався, але «бабуся» відштовхнула його.
— Не реви! — грубо сказала вона. — Роздягайся. Сподіваюся, твоя мама не забула покласти твої капці? Я не збираюся витрачати на тебе гроші. У мене маленька пенсія.
Віті було спекотно, але з упертістю він не знімав куртку. Присів біля дверей, але ноги швидко заніміли. Він розстебнув сумку — і побачив свої капці. Вони нагадали йому дім, маму… і Вітя заридав.
Коли він увійшов на кухню, «бабуся» сиділа за столом і курила. Вітя витріщився — він ніколи не бачив, щоб бабусі курили.
— Мене звуть Марія Степанівна. Виговориш? — Вона махнула рукою. — Клич мене просто Марічка.
Вона затушила цигарку так, ніби давила таргана, і закашлялася. В грудях у неї щось хрипіло.
Скільки він пробув у «Марічки»? Цілу вічність. Вони майже не розмовляли. Декілька разів вона відвезла його до школи, потім він їздив сам. Вона курила, дивилася телевізор.
Одного разу Вітя прийшов із школи і побачив свою сумку.
— Мама приїхала? — зрадів він.
— Ні.
Наступного ранку «бабуся» відвезла його у двоповерховий будинок, схожий на великий садочок. Він не встиг прочитати вивіску. Сидів у коридорі, поки «Марічка» говорила у кабінеті.
Потім вона вийшла — і пішла, навіть не глянувши на нього. Директорка взяла Вітю за руку і повела довгим коридором. З кожної кімнати лунали дитячі голоси. Вони піднялись на другий поверх — у велику кімнату з десятьма ліжками.
Директор…Роки минули, і якось раз, стоячи над дитиною, яка міцно спала в ліжечку, Вітя раптом зрозумів, що вже ніколи не зможе зробити так, як зробила його мати, адже в його серці назавжди залишилося одне питання: “Чому?”.
