— Мамо, я більше не можу так жити, — Марійка стояла біля вікна, дивлячись на сіре небо, затягнуте важкими хмарами.
— Як це не можеш? Двадцять два роки могла, а тепер раптом не можеш? — Галя Миколаївна розвела руками, її зморшкувате обличчя перекривилося від обурення. — Ти з глузду з’їхала? Про що ти думаєш?
Марійка гірко посміхнулась. Про що вона думає? Про безсонні ночі, коли чекала чоловіка з «ділових зустрічей». Про зневажливі погляди, якими він обдаровував її за обідом. Про те, як він називав її «старою мурлою» перед друзями, а потім сміявся — мовляв, треба мати почуття гумору.
— Я думаю про те, що хочу нарешті пожити для себе, — тихо відповіла вона.
— Для себе? — мати видала короткий смішок. — А про мене ти подумала? Куди я денуся? На мою пенсію лише хліб купиш! Олег нас обох утримує, доречі.
Марійка відчула, як у горлі стиснуло. Завжди так — варто заговорити про себе, як мати миттєво виставляє рахунок. Борг, зобов’язання, провина — вічні кайдани, які вона тягне через все життя.
— Я влаштувалася на роботу, мамо. Бухгалтером у приватну фірму.
— Що? — Галя Миколаївна опустилася на стілець, притиснувши руку до грудей. — Ось чому ти на курси ходила? Готувалася? За моєю спиною все вирішила?
— Я не зобов’язана…
— Ні, зобов’язана! — мати підвищила голос. — Я тебе вирощувала, ночей не спала! Я тобі життя віддала! А тепер ти хочеш усе зруйнувати? Через що? Через свої капризи?
У передпокої грюкнули двері — повернувся Олег. Його важкі кроки пролунали як вирок. Марійка стиснула кулаки, відчуваючи, як нігті впиваються в долоні.
— Про що сперечаємось, пані? — його голос, як завжди, був солодким, коли поруч були сторонні. — Галю Миколаївно, ви так кричите, що сусіди збіжаться.
— Твоя дружина з глузду з’їхала! — мати миттєво переключилася на зятя. — Каже, на роботу влаштувалася, розлучатися хоче!
Олег медленно повернувся до Марійки. У його очах блиснуло щось холодне, гадюче.
— Ось як? — протягнув він. — І давно це тобі спало на думку, дорога?
Марійка відчула, як по спині пробіг мороз. Цей тон вона знала надто добре — обманливо-лагідний, що віщує бурю.
— Не спало, Олеже. Вирішила, — вона сама здивувалася твердості у своєму голосі.
— Вирішила вона! — мати знову розвела руками. — Олеже, ну скажи їй! У неї клімакс, мабуть, зовсім розум загубила!
— Мамо! — Марійка різко повернулася. — Годі! Мені п’ятдесят два, я не істеричка й не божевільна. Я просто більше не хочу…
— Чого ж ти не хочеш, мила? — Олег зробив крок ближче, його усмішка не торкнулася очей. — Може, тобі не подобається жити в цій хаті? Чи машина не та? Чи прикрас замало?
— Годі, — Марійка відступила до вікна. — Ти чудово знаєш, що справа не в цьому.
— А в чому? У тій молоденькій секретарці, з якою ти його побачила? — встряла Галя Миколаївна. — Що за біда! У всіх чоловіків є слабкості. Заплющ очі й терпи, як усі нормальні жінки!
Марійка відчула, як усередині щось обірвалося. Ось воно — «терпи». Скільки вона чула цього «терпи» за своє життя? Терпи, коли чоловік принижує. Терпи, коли зраджує. Терпи, бо так треба, бо «у всіх так», бо «подумай про матір».
— Знаєш що, любов, — Олег сів на підлокітник крісла, закинувши ногу на ногу, — давай начистоту. Ти ж розумієш, що сама не виживеш? Яка робота у твої роки? Кому ти потрібна?
— Не потрібна? — Марійка раптом розсміялася, і від цього сміху Галя Миколаївна здригнулася. — Правильно, Олеже.
Саме це ти мені вбивав усі ці роки. Що я нікому не потрібна, що я нічого не варта, що маю бути вдячна за кожен твій погляд.
— Донечко, — мати спробувала взяти її за руку, — ти себе накручуєш…
— Ні, мамо, — Марійка м’яко, але рішуче вивільнила руку. — Я вперше за багато років бачу все чітко. І я йду.
— Нікуди ти не підеш, — прошипів Олег, миттєво втративши свою набуту м’якість. — Ти що, забула, на кого записана хата? Хто платить за лікування твоєї матері?
— Ось воно що, — Марійка відчула дивний спокій. — Нарешті ти показав своє справжнє обличчя. Навіть при мамі не стримався.
— Марієчко, донечко, — Галя Миколаївна схопилася за серце, — ти ж не кинеш мене? Куди ти підеш?
— У мене є квартира. Я зняла її тиждень тому.
— Що? — одночасно вигукнули мати й чоловік.
— Так, уявіть. Маленька, у спальному районі. Зате моя. У оренді, але моя.
Олег розреготався:
— І на які гроші ти збираєшся її оплачувати? На зарплату бухгалтерки-недоучки?
— Я не недоучка, — тихо відповіла Марійка. — Я закінчила курси на відмінно. І мене взяли— І знаєш, мамо, — Марійка посміхнулась крізь сльози, — я теж тобою пишаюсь, адже ти прийшла.
