Чи не надто пізно для щастя? Ні. Просто саме вчасно…
Коли Марійка переїхала до маленького села на Волині, вона й уявити не могла, що там починається нова сторінка її життя. Хату дістала від далекої родички – стару, з похилим ґанком. Але Марійка з першого дня постановила: буде будувати, почне все з нуля. Мріяла про теплий дім, де чутиметься сміх, пахнутиме борщем і пануватиме спокій затишку.
Одного разу, муруючи прибудову, вона помітила жінку, що йшла від автобусної зупинки. Висока, струнка, з якоюсь міською ходою. «Оце жінка…» – подумала Марійка. Це була Тетяна, сусідка.
Пізніше вони випадково зустрілися біля сільської крамниці.
— Чула, що ви – Марійка? А я – Тетяна, — сказала вона, простягаючи руку.
Так почалася їхня дружба. Жінка швидко сподобалася Марійці – розумна, добра, спокійна. Спочатку спілкувалися як сусідки, потім все частіше, поки одного разу Марійка не зізналася собі: вона закохана.
Тетяна була старшою на три роки. На той момент їй уже виповнилося п’ятдесят вісім. Вона прожила непросте життя – працювала, сама виховувала сина, бо з батьком дитини нічого не вийшло. Син виріс, поїхав навчатися, одружився, тепер живе з родиною в іншій області. Онуці вже п’ять років, але вони навідувалися рідко…
Тетяна часто сиділа біля вікна й згадувала дитинство. У них була багатодітна сім’я – шестеро дітей, батьки й бабуся. Дім крихітний, грошей майже не було. Іграшок теж. Бабуся варила, прала, доглядала за молодшими, поки мати з батьком працювали на полях.
Батько був теслею, приносив гроші, але й приходив додому п’яний. Мати сварилася з ним, але дітей він не ображав. Коли Марійка була у третьому класі, батько раптово помер. Незабаром пішла й бабуся. Мати залишилася сама з шістьма дітьми.
З того дня в Марійки закінчилося дитинство. Вона стала нянькою для молодших, варила, мила, прибирала, забувши про подружок і іграшки. Коли в школі вона пошкодила руку, впавши з повітки, лікарі так і не змогли її повністю вилікувати. З тих пір ліва рука погано слухалася. Робити хатню роботу було важко, але вона не скаржилася.
У інтернаті, де Марійка навчалася після восьмого класу, її наче змінили. Тут її вперше хвалили, вона знайшла подруг, відчула себе потрібною. Особливо полюбила шиття – працювала однією рукою, але все виходило охайно й гарно. Вчителі не вірили власним очам, одногрупниці захоплювалися. Двічі на рік вона приїздила додому з вишитими подарунками для рідних.
На другому курсі Марійка закохалася в Василя. Він був уважним, веселим. Вона вже уявляла, як вийде за нього заміж… Але коли розповіла матері, та холодно відповіла:
— Яке в тебе майбутнє? Рука хвора. Сама залишишся.
Слова болісно вдарили. Поступово Василь віддалився. Після випуску Марійка влаштувалася на роботу, але незабаром фірму закрили. Довелося повернутися в село. Саме тоді й почалося її справжнє життя.
Сусідом виявився Петро – удівець, який приїхав з іншого села. Високий, кремезний, з добрими очима. Він почав залицятися до Марійки наполегливо, але тактовно. НікЙого серце було таким же щирим, як і посмішка, коли одного вечора він сказав: “Ти – моя доля”.
