Мій син одружився майже десять років тому. Його обраниця, Оксана, вже мала шлюб за плечима і привезла до нашої родини донечку від першого чоловіка. Я прийняла їх обох, як рідних, відкрила їм своє серце, не роблячи жодних відмінностей. Протягом усіх цих років я намагалася підтримувати молоду родину: то грошима виручала, то з дітьми сиділа, щоб вони могли перепочити від безкінечних турбот. З невісткою у нас завжди були натягнуті стосунки — не сварилися відверто, але між нами залишалася холодна стіна, яку я так і не змогла зруйнувати.
Перший чоловік Оксани справно платив аліменти, втім бачити доньку не хотів — просто викреслив її зі свого життя, як непотрібну сторінку. А минулого року моя онучка, яку я вважала своєю кровинкою, вийшла заміж. І тут усе почалося. На весілля нас із сином не запросили. Причина? Свято було лише для «членів родини», а ми, виявляється, до цього кола не потрапили. Мій син, який виховував цю дівчинку майже десять років, вклав у неї душу, замінив їй батька, виявився зайвим. А от її біологічний батько, той самий, що роками не згадував про доньку, окрім як пересилати гроші, красувався серед гостей, наче мав на це право.
Ця новина вразила мене, як грім серед ясного неба. Я любила цю дівчинку, раділа її успіхам, допомагала, чим могла, а у відповідь отримала лише байдужий погляд і зачинені двері. Я вважала її своєю онучкою, а вона викреслила мене зі свого життя, навіть не оглянувшись. Син мовчав, хоча я бачила, як біль гризе його зсередини — він проковтнув цю образу, сховав її глибоко, але вона нікуди не зникла. Мені було боляче вдвічі — за себе і за нього, за цю несправедливість, що роздавила нас обох.
Рік тому я отримала у спадок маленьку однокімнатну квартиру у нашому містечку під Полтавою. Я вирішила здавати її, щоб додати хоч трохи до своєї скромної пенсії — жити на одну її важко, а зайва копійка ніколи не завадить. І раптом дзвінок. Телефонує Оксана, голос м’який, майже лагідний — невпізнанно. Каже, що її донька, моя «онучка», чекає на дитину, а молодим нікуди піти. Просить звільнити квартиру, віддати її їм, щоб вони могли там оселитися. Я була ошелешена. На весіллі ми були чужими, непотрібними, а тепер, коли справа дійшла до житла, я раптом стала «близькою родичкою»?
Її слова повисли в повітрі, як гіркий докір. Я ще не дала відповіді, але всередині все кричить: «Ні!» Може, я чіпляюсь за минуле, тримаюсь за цю образу, як за якір, але пробачити таку зраду не можу. Серце ниє від спогадів — як я раділа її першим крокам, як купувала їй подарунки, як вважала її частиною своєї душі. А тепер вона та її мати дивляться на мене, як на ресурс, який можна взяти й викинути, коли він більше не потрібен.
Я не розумію, як мій син, мій Андрій, терпить це приниження. Як він живе з жінкою, яка не цінує ані його працю, ані його жертви, ані його матір? Він мовчить, ховає очі, і я бачу, як він повільно гасне в цьому шлюбі. А я стою перед вибором: поступитися і знову проковтнути образу чи нарешті сказати «досить», захистити хоч крихту своєї гідності. Квартира — це не просто стіни, це моя опора, мій маленький острівець у старості. Віддати її тим, хто викреслив мене зі свого життя, коли я була не потрібна? Ні, це вище моїх сил.
Я все ще розриваюсь. Частина мене хоче бути доброю, великодушною, як личить матері та бабусі. Але інша частина, яка втомилася від болю та обману, шепоче: «Ти їм нічого не винна». І цей внутрішній спір терзає мене день і ніч, залишаючи лише тінь від тієї жінки, що колись вірила у силу родини.
