Мій син одружився майже десять років тому. Його обраниця, Оксана, вже була раніше одружена і привела в нашу родину доньку від першого чоловіка. Я прийняла її і дівчинку як рідних, відкрила їм своє серце, не роблячи різниці. Всі ці роки я старалася підтримувати молодих: то грошима допомагала, то сиділа з онуками, щоб вони могли відпочити від постійних турбот. З невісткою у нас завжди було напружено — ми не сварилися відкрито, але між нами висіла холодна стіна, яку я так і не змогла зруйнувати.
Перший чоловік Оксани справно платив аліменти, проте бачити доньку не бажав — просто викреслив її зі свого життя, як непотрібну сторінку. А минулого року моя онучка, яку я вважала своєю кровинкою, вийшла заміж. І тут все почалося. На весілля нас з сином не запросили. Причина? Свято було тільки для «членів родини», а ми, виявляється, в цей круг не увійшли. Мій син, що виховував цю дівчинку майже десять років, вклав у неї душу, замінив їй тата, виявився зайвим. А ось її біологічний батько, той самий, що роками не згадував про доньку, окрім як надсилати гроші, красувався серед гостей, неначе мав на це право.
Ця новина вдарила мене, як блискавка. Я любила цю дівчинку, раділа її успіхам, допомагала, чим могла, а у відповідь отримала лише байдужий погляд і зачинені двері. Я вважала її своєю онучкою, а вона викреслила мене зі свого життя, навіть не озирнувшись. Син мовчав, хоча я бачила, як біль гризла його зсередини — він проковтнув цю образу, сховав її глибоко, але вона нікуди не зникла. Мені було боляче вдвічі — за себе і за нього, за цю несправедливість, що роздушила нас обох.
Рік тому мені дісталася у спадок маленька однокімнатна квартира в нашому містечку під Києвом. Я вирішила здавати її, щоб додати хоч трохи до своєї скромної пенсії — жити на одну її важко, а зайва копійка ніколи не завадить. І раптом дзвінок. Дзвонить Оксана, голос м’який, майже лагідний — не впізнати. Каже, що її донька, моя «онучка», чекає на дитину, а молодим ніде жити. Просить звільнити квартиру, віддати її їм, щоб вони могли там оселитися. Я остовпіла. На весіллі ми були чужими, непотрібними, а тепер, коли справа дійшла до житла, я раптом стала «близькою родичкою»?
Її слова зависли в повітрі, як гіркий докір. Я ще не дала відповіді, але всередині все кричить: «Ні!» Можливо, я чіпляюся за минуле, тримаюся за цю образу, як за якір, але пробачити таке зрадництво не можу. Серце болить від спогадів — як я раділа її першим крокам, як купувала їй подарунки, як вважала її частиною своєї душі. А тепер вона і її мати дивляться на мене, як на ресурс, який можна взяти і викинути, коли він більше не потрібен.
Я не розумію, як мій син, мій Олександр, терпить це приниження. Як він живе з жінкою, яка не цінує ні його працю, ні його жертви, ні його матір? Він мовчить, ховає очі, й я бачу, як він повільно гасне в цьому шлюбі. А я стою перед вибором: поступитися і знову проковтнути образу чи нарешті сказати «досить», захистити хоча б дрібку своєї гідності. Квартира — це не просто стіни, це моя опора, мій маленький острівець на старість. Віддати її тим, хто викреслив мене зі свого життя, коли я була не потрібна? Ні, це вище моїх сил.
Я все ще розриваюся. Частина мене хоче бути доброю, великодушною, як належить матері й бабусі. Але інша частина, та, що втомилася від болю і обману, шепоче: «Ти їм нічого не винна». І цей внутрішній спор терзає мене день і ніч, залишаючи лише тінь від тієї жінки, що колись вірила в силу родини.
