Катя натрапила на нього випадково — у підземному переході біля вокзалу у Львові, де повітря було насичене вологою, ароматом дешевої кави, вуличними мотивами й поспішними кроками. Він стояв, притулившись до облупленої стіни, із гітарою в руках, і співав. Не голосно, не для натовпу — але так, що його голос пронизував серце. Співав, як людина, яка більше не боїться бути почутою чи забутою. Співав для себе, але його голос, немов нитка, чіплявся за галас юрби, знаходив її, врізався в пам’ять. І вона впізнала його миттєво.
Голос із минулого.
Голос, який колись прискорював бій її серця, ночі робив безкінечними, а надії — яскравими, як свічки, що вона запалювала на самоті. Голос, який вона роками намагалася заглушити, але він усе одно жив у ній, схований у кутку пам’яті, де все звучить надто чітко, надто болюче.
Максим.
На ньому була та сама куртка — чорна, зношена часом, як старий супутник його мандрів. Волосся стало довшим, щетина густішою, а в очах — та сама невловима іскорка, ніби він завжди в дорозі, завжди на півшляху до чогось, що не пояснити. Вона зупинилася. Дістала гаманець. Намацала дріб’язок. Кинула у розкритий футляр гітари, і монетки дзенькнули, немов відлуння їхнього минулого.
Він не одразу підняв погляд. А коли підняв — не здивувався. Лише кивнув, наче вони бачилися вчора, наче час не розірвав їхні життя на шматки.
— Привіт, — тихо промовив він. — Ти все така сама.
Вона гірко посміхнулася:
— А ти — зовсім інший.
— Життя, — він знизав плечима, і в цьому жесті була вся його історія. — Комусь воно лишає обличчя, комусь — лише пісні.
— А тобі що дісталося?
— Дорога. І десяток пісень, які нікому не потрібні.
Він усміхнувся, але в його очах не було тієї зухвалості, що колись збивала її з ніг. У пісні, яку він допівав, лунали мотиви про поїзди, про розлуки, про неможливість повернутися.
— Ти все ще співаєш? — запитала вона, хоча відповідь уже знала.
— Тепер тільки співаю, — відповів він, і в голосі була легкість, якої вона не пам’ятала. — Це чесніше. Ніхто не питає, навіщо. Ніхто не чекає, що я стану кимось іншим.
— І тобі цього достатньо?
— Тепер — так. Раніше я весь час біг за чимось більшим. Тепер просто живу.
Вони замовкли. Повз них текла юрба, місто галасувало, не знаючи, що їх колись пов’язувала нитка, тонка й крихка. Що вона чекала його під ліхтарем біля дому, писала листи, які він не читав, дзвонила у порожнечу. Що він зник, не залишивши ані слова, ані сліду. Просто пішов, наче її ніколи й не було.
— Я тоді не міг інакше, — раптом сказав він, дивлячись кудись убік. — Не виправдовуюсь. Просто… я був порожній. Розбитий.
— А тепер?
Він подивився на свої руки, на струни гітари. Провів пальцем по них, і вони тихо дзенькнули, немов відгомін чогось далекого.
— Тепер я хоча б співаю. І не біжу. Це вже щось, правда?
Вона кивнула. Повільно, обережно. Усередині щось здригнулося — не біль, не образа, а щось м’яке, майже невловиме. Ніби стара мелодія зазвучала знову, але вже не тягла назад, не змушувала плакати. У грудях був легкий відгук, але без тієї ваги, що тримала її роками.
— Мені час, — сказала вона. — Мене чекають.
Він не став її зупиняти. Лише спитав, майже пошепки:
— Може, чай? Просто так. Як колись. Без минулого. Без обіцянок.
Вона подивилася на нього. На цей перехід, на гітару, на очі, в яких усе ще жив вітер мандрів. Він завжди був таким — у русі, трохи осторонь, навіть коли був поруч.
— Не сьогодні, Максиме, — відповіла вона. — Дякую. Я більше не п’ю «просто чай». Він завжди виявляється чимось більшим.
І пішла. Крок за кроком, все впевненіше. Не озираючись. Ніби з кожним кроком залишала позаду не його, а ту саму себе, що чекала, сподівалася, вірила.
Попереду — метушня, зустрічі, робота, тихий вечір із книгою. Життя, яке не зупиняється. Яке йде вперед, без озирання, без пауз.
Інколи люди повертаються. Не щоб залишитися. А щоб нагадати, що ми вже пішли. І що це було правильно.
Вона пішла. І нарешті відчула себе вільною.
