“Я не з заліза! Мені боляче за сина й онука, але під невістку більше не гнутимусь”
— Я досі не розумію, навіщо цій Мар’яні була дитина, якщо вона й після пологів продовжувала жити заради кар’єри та дзеркала, — з гіркотою каже Галина Михайлівна, 62-річна жінка з Чернігова.
Її син Андрій — розумний, амбітний, у свої 35 років обіймає керівну посаду у солідній IT-компанії. Але його дружина, Мар’яна, пішла ще далі — вона старша за Андрія на 9 років і встигла збудувати карколомну кар’єру у великій корпорації. Довгий час дітей у її планах не було взагалі. Вона боялася втратити позиції, опинитися “не при справі”, поступитися комусь молодшому й голодному до слави.
Жили вони, як то кажуть, на широку ногу: елітна квартира, заміський будинок, авто останніх моделей, подорожі Європою. Але тепла в їхній родині було обмаль. Бачилися вдома рідше, ніж з бізнес-партнерами. А Галина Михайлівна, хоч і не втручалася, хвилювалася за сина — було видно, як він втомлюється, як намагається бути добрим чоловіком, але наче б’ється головою об стіну.
Коли Мар’яна у 40 років несподівано оголосила, що вагітна, вся родина була в шоці. Навіть сам Андрій не знав, чи радіти, чи тривожитися. А свекруха, яка вже й не сподівалася на онуків, розплакалася від щастя. Та скоро радість змінилася тривогою.
— Вона навіть на останніх місяцях вагітності з офісу не вилазила. Народила, мабуть, під час планерки. Телефона з рук не випускала навіть у пологовому, — згадує Галина Михайлівна. — Я думала, і з пологового поїде прямо в кабінет.
Але перші тижні після народження сина Мар’яна ніби змінилася. Гормони дали про себе знати, вона метушилася коло малюка, не спала ночами, боялася пропустити кожен його подих. У дім нікого не пускала — навіть свекруху. Все робила сама. Але довго це не тривало.
Як тільки вона перестала годувати грудьми, питання повернення на роботу стало гострим. Мар’яна казала, що фірма розвалюється, заступник провалює проекти, і якщо вона не повернеться — все пропало. Няню знайти виявилося не так просто — Мар’яна нікому не довіряла. Тоді вона запропонувала Галині Михайлівні доглядати за онуком за гроші. Та погодилася, сподіваючись, що це їх зблизить.
— Спочатку все було ідеально. Я доглядала за малюком, на вихідних відпочивала, а батьки самі з ним залишалися. Мені навіть було в радість — нарешті я з онуком, — згадує бабуся.
Але скоро почалося. Мар’яна звільнила домробітницю й почала просити свекруху не лише няньчити дитину, а й прибирати, готувати. Звісно, платила, але робота стала непосильною — адже немовля вимагає постійної уваги.
— Одного разу я чистила холодильник на кухні, а онук спав у манежику. Спальня — на другому поверсі, далеко бігати. Хотіла все зробити швидко й не турбувати дитину, — розповідає Галина Михайлівна.
Але коли Мар’яна прийшла й побачила сина в манежику, спалахнула як сірник:
— Чому він не у ліжечку? Чому не на прогулянці?! Я вам за що такі гроші плачу? Мені треба, щоб дитина була висипана, нагодована, доглянута!
Наступного дня у квартирі з’явилася домробітниця. А заодно й тотальний контроль. Камери в кожній кімнаті, щоденні звіти. Навіть за найдрібнішу подряпину — догана. Галина Михайлівна почувалася не бабусею, а покоївкою під мікроскопом.
— Я вже й у туалет боялася відійти, — із сльозами каже вона. — Мені постійно здавалося, що хтось дивиться. А син на боці Мар’яни — мовляв, «мамо, будь терплячішою, ти ж за гроші працюєш». А у мене не робота — душа болить!
Після чергової сцени, коли Мар’яна знову назвала її “безпорадною та ледачою”, бабуся не витримала.
— Усе, я звільняюся. Я не ваша рабиня. Хочете — шукайте няню з дипломом, але мене більше у ваші війни не втягуйте, — сказала вона та пішла.
Відтоді Мар’яна забороняє їй навіть поріг переступити. Онука не показує. А син… син мовчить. Надсилає сухі повідомлення раз на місяць, та на боці дружини.
— Я не робот! Мені боляче, мені обидно. Я жила заради родини, заради онука… — шепоче Галина Михайлівна. — Але під них більше не гнутимусь. Не для цього я вирощувала сина. А тепер нехай живуть, як знають. Тільки от няньки в них міняються щотижня. Мабуть, не всім вистачає терпіння на їхні «ідеальні правила».
Якби Мар’яна колись просто підійшла й сказала: «Пробач», — може, і склалося б інакше. Але тепер мости спалені…
